Просування культурних брендів на міжнародному ринку — справа довга, затратна і не під силу поодиноким місіонерам. Адекватна держава — на неї звернуті погляди творців культурних кодів і людей, що хочуть пишатися своєю країною — зобов’язана продукувати і промотувати цінності поза споживчим кошиком, але, на жаль, не наша. Українська література через суму випадкових запрошень, ірраціональних симпатій, спорадично вибудуваних ланцюгів і 2% системних зусиль окремих людей уже промовляє до західного читача 5—6 іменами, і ми їх усі знаємо. А вітчизняні видавці на тлі розмов про смерть паперової книжки і далі намагаються «нарощувати» шеренгу літературних хедлайнерів: у ці дні двома групами вирушають на важливі книжкові виставки — у Лейпциг (15—19 березня) та Париж (16—19 березня).

Усередині двотисячних років учасник Нью–йоркської групи поетів Богдан Бойчук видав в Україні книгу мемуарів «Спогади в біографії», в якій конспективно спробував подати «надзвичайно характеристичні свідчення про особливості взаємин представників діаспорної й материкової української культури». Заперечивши тодішню критику автора сих рядків, який назвав мемуари поета «помилками в біографії», мовляв, біографія помилок не має, невпокорений Богдан Бойчук зводить порахунки з власною долею вже в романному жанрі, а саме в дилогії «Мої феміністки».

До свого сторіччя відомий російський художник Лев Богомолець не дожив усього лише один рік. Довгожитель за паспортом, він був довгожителем і в мистецтві — працював до останнього дня. А тому ідея назви та концепції виставки, організованої двоюрідною онукою художника Ольгою Богомолець, лежала на поверхні — «Творчість та довголіття. Лев Богомолець».

Цього разу Театр Націй гастролюватиме відразу на двох столичних майданчиках: виставу «Фрекен Жюлі» підопічні Євгена Миронова зіграють 24—25 березня на сцені Театру імені Франка, а «Кілера Джо» — 26—27 березня в Опереті. Обидві вистави варті уваги гурманів від театру — аналізуючи ці спектаклі, московські критики відверто зловживали найвищими формами порівняння, причому не завжди свої фахові епітети вони вплітали у беззаперечно позитивний контекст.

«Вирій загублених душ» — це розповідь про українську еміграцію початку двотисячних років. Історія, що вийшла у видавництві «Зелений пес», — не перша в літературному доробку журналістки, кореспондентки «України молодої» (1995—2006 роки) Тетяни Ковтун. Вона — автор книги «Не повертайся спиною до звіра», лібрето за романом Оскара Уайльда «Портрет Доріана Грея»...

«Вирій загублених душ» багато в чому наслідує традиції шахрайського роману, але водночас твір насичений асоціаціями, що створюють сучасний культурний та філософський контекст.

У Черкасах люди знайшли біля сміттєвого бака людську руку й викликали міліцію. Вже до вечора експерти науково–дослідного експертно–криміналістичного центру обласної міліції зуміли з’ясувати, що рештки тіла належать 28–річній місцевій жительці. Правоохоронці тут же взялися з’ясовувати, хто вчинив такий страшний злочин.

Ця нічна пригода біля контрольно–пропускного пункту Кременчуцького сталеливарного заводу одразу почала обростати найрізноманітнішими чутками. Говорили навіть про спробу терористичного акту, під час якої невідомий чоловік кинув «коктейль Молотова» до прохідної підприємства й накивав звідти п’ятами. Однак після того, як співробітники міліції знайшли горе–«терориста», з’ясувалося, що просто пити треба менше... Таким собі «бомбістом» виявився 35–річний сталевар згаданого підприємства. Коли після чергової зміни чоловік виходив із заводу через прохідну, охоронці помітили, що він напідпитку, і зробили йому зауваження. Зрозуміло, що фіксація цього факту не обіцяла робітникові прихильності начальства.

У День соборності України — 22 січня — опозиційні сили об’єдналися на Софійському майдані в Києві. Чи всі об’єдналися і чи надовго — покаже час. До учасників об’єднавчого мітингу з палким патріотичним закликом звернулася екс–Прем’єр–міністр Юлія Тимошенко. Свій голос вона подала з неволі. Правда, не з «глибини сибiрських руд», а з Качанівської виправної колонії. Єднатися треба, «бо тільки в єдності ми незламні, тільки в єдності ми їх переможемо, збережемо незалежну Українську державу», — запевняє Юлія Володимирівна. Золоті слова, та пізно сказані. Ми ж уже були єдині тоді, на Майдані, в час Помаранчевої революції — найблагороднішої, найкультурнішої і найкрасивішої у світі, як відзначали зарубіжні засоби масової інформації. Схід і Захід були разом. У людей, яких привозили з Донецька, Луганська, спадала полуда з очей, i вони переходили на бік «помаранчевих». Щоправда, Президента вони хотіли «свого», такого, якого вже мають сьогодні. А Юлія Володимирівна замість того, щоб дбати про авторитет тодішнього Президента Віктора Ющенка, гуртувати всіх навколо нього, як це робить сьогодні Прем’єр–міністр Микола Азаров щодо Президента Віктора Януковича, вчиняла розкол єдиного Майдану і роз’єднувала українців.

Доброго дня, шановна творча наша газета «УМ»! Читаю «УМ» шостий рiк, жалкую за роками, коли я не знався з тобою, газето. Ти для мене є найрiднiшою, бо я втратив усю свою родину, втратив єдиного друга життя, свою пiдтримку — дружину. Федора Данилiвна була найкраща людина у свiтi. Ось так 10 років сам у «однокiмнатцi», у чотирьох стiнах i живу.

Мене схвилювала публiкацiя Анни Щепи («УМ», 2.02.2012) пiд заголовком («Поки «мама» в тюрмi» про торгiвлю депутатськими мандатами під час виборів до ВР. Я хочу, щоб у нашiй державi панiвними були європейськi гуманiстичнi цiнностi й законнiсть, але не маю сил iз таких позицiй справедливостi оцiнити наведенi в названiй публiкацiї факти. Як у Європi поставилися б до таких фактiв? Байдуже, як у наших суспiльствi й державi?