Людей, які їдять чебуреки на вокзалі, важко чимсь налякати.

Сіґнаґі — лялькове містечко з населенням трохи більше, ніж дві тисячі осіб, що височіє над знаменитою Алазанською долиною і дивиться просто на Кавказькі гори, — символічна модель того, якою хотів би бачити Грузію Михайло Саакашвілі. Оновленою, але з давньою історією, привабливою для іноземців, але щоб у списку стандартного турнабору був пунктик чи два спеціальних пропозицій. Для цієї мети, як свідчать джерела, у 2007 році держава виділила 15 млн. ларі, ще 17 мільйонів — мали бути приватні інвестиції. Через кілька років Сіґнаґі, відоме завдяки унікальному розташуванню та монастирю Бодбе, освяченому св. Ніно, пройшло ребрендинг і стало популяризуватися як Місто кохання.

Це меню мені підсунув чоловік, який періодично тусується у колі тих, хто цікавиться старими папірцями з цікавою історією. Меню з потяга для збирача кулінарних рецептів, звичайно, не видання 1929 року «Першої української загально–практичної кухні», яку написала невістка Івана Франка — Ольга. Але навіть назви страв у меню дають поштовх для кулінарних фантазій.

На обкладинці англійською написано: потяг спеціального призначення. Маршрут: Лос–Анджелес — Сан–Франциско. Точна дата — 20 вересня 1959 року. Меню для пасажира Микити С. Хрущова.

Як ви думаєте, що пропонували американці поїсти у дорозі генсекові тодішньої радянської супердержави на сніданок? Зокрема, ікру і бульйон, омлет (у російському тексті пишуть «з варенням», хоча насправді англійською йдеться про волоські горіхи в желе), креветки з рисом на пару, тушковані курчата у білому вині, салат «Пасифік», кукурудзяний хліб, яблучний пиріг, диню на льоду.

До речі, Микита Хрущов саме в 1959–му на першій у СРСР американській виставці вперше публічно озвучив «кузькіну мать», про яку не забув і трохи згодом, коли того ж року приїхав iз візитом до США. Тож покажемо домашнім на кухні те, чого вони ще не бачили і не куштували — організуємо трапезу у стилі кінця 50–х минулого століття в американському стилі.

Стандартного набору страв, що утворюють традиційну американську кухню, немає. Смачне життя цієї країни формувалося й продовжує формуватися під впливом соціально–політичних процесів. До казанка з наліпкою «американська кухня» вкладають свої інгредієнти італійці, японці, китайці, тайці, мексиканці, французи, турки, індуси і ще багато народу. Хтозна, може, через кiлька років в Америці однією з найпопулярніших страв стануть вареники — варто лише підприємливому українцю відкрити відповідну мережу фастфудів і провести вдалу маркетингову кампанію. Прив’язаність населення до того чи іншого раціону варіюється від штату до штату. На півдні Каліфорнії, де сильні мексиканські традиції, є багато фастфудів і ресторанчиків, що пропонують саме мексиканську їжу. Натомість такого мексиканського різноманіття немає в Нью–Йорку — там, як показував нам серіал «Друзі», полюбляють китайську їжу. У Саванні (штат Джорджія) смакують варенi креветки, краби, лобстери з кукурудзою та розтопленим маслом.

Олег Романчук належить до найкращих українських публіцистів, про що свідчать його численні публікації останнього двадцятиліття. Частина з них увійшла до грубезного майже 900–сторінкового тому «У пошуках універсуму: статті, публіцистика, прогнози і спостереження (1990–2011)».

Присуджено сьогорічну премію з літературної критики імені Олександра Білецького. Її засновники — Національна спілка письменників та Інститут літератури Академії наук. До журi входять володарi попереднiх вiдзнак, зокрема, Володимир Панченко, Михайло Слабошпицький, Костянтин Москалець. Головує академiк Вiталiй Дончик. Грошове наповнення — 2000 гривень.

Розставатися з грошима завжди нелегко, і що їх більше — то важче. Звісно, можна заперечити, що багаті люди саме тому й багаті, бо заощаджують кожну копійку (йдеться про тих, хто справді заробив статок власною працею й розумом, на відміну від наших скоробагатьків). Проте трапляються і серед мільярдерів готові поділитися своїм багатством з іншими й навіть із державою. Саме до таких належить фінансист Уоррен Баффет, який стабільно входить до трійки найбагатших людей світу. Саме він запропонував, щоб американці, чиї заробітки перевищують мільйон доларів на рік, платили більші податки, ніж зараз, коли відсоткова ставка для них менша, ніж для середнього класу. Як приклад несправедливості американської податкової системи Баффет часто наводить той факт, що сам він платить менші податки, ніж його секретарка.

У Нью–Йорку позавчора оголосили цьогорічних лауреатів Пулітцерівської премії — найпрестижнішої нагороди в галузі журналістики. «Пулітцерів» вручають у 13 журналістських та шести художніх номінаціях (церемонія вручення традиційно відбувається у нью–йоркському Колумбійському університеті в перший понеділок травня, який цього року випадає на 7–ме число). Найбільш престижною серед першої групи від початку присудження премій, з 1917 року, неофіційно вважають «Найкраще журналістське розслідування». Цьогоріч переможцями в цій категорії стали інформаційна агенція «Ассошіейтед пресс» та газета «Сіетл таймс». Журналістів «АП» вирізнили за проведення власного розслідування про те, що впродовж кількох років нью–йоркська поліція в рамках боротьби з тероризмом вела під патронатом ЦРУ масоване незаконне стеження за мусульманами. Регіональну газету з Сіетла нагороджено за серію репортажів про випадкове передозування метадоном серед пацієнтів iз хронічними захворюваннями.

17 квітня 1818 року «народився спадкоємець престолу, Олександр Миколайович, згодом Олександр ІІ. Цар–визволитель, який скасував кріпацтво, намагався зробити демократичним державний устрій Росії», – захлинається від захвату видання «Московія» з «Бібліотеки В.С.Черномирдіна». Стосовно скасування кріпацтва, то його чудово прокоментував сам «цар–визволитель», який заявив, що «краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу». Що ж до демократизації, то роки правління Олександра ІІ (1855—1881) пам’ятні кривавим придушенням польського повстання 1863 року (його ватажків було страчено, а 80 тисяч поляків примусово погнали до Сибіру), черговою російсько–турецькою війною (1877—1878), а українцям — передусім циркуляром міністра внутрішніх справ Петра Валуєва від 18 липня 1863 року та Емським указом самого царя від 18 травня 1876 року, спрямованими проти української мови та культури.