Амури над Алазанською долиною

Сіґнаґі — лялькове містечко з населенням трохи більше, ніж дві тисячі осіб, що височіє над знаменитою Алазанською долиною і дивиться просто на Кавказькі гори, — символічна модель того, якою хотів би бачити Грузію Михайло Саакашвілі. Оновленою, але з давньою історією, привабливою для іноземців, але щоб у списку стандартного турнабору був пунктик чи два спеціальних пропозицій. Для цієї мети, як свідчать джерела, у 2007 році держава виділила 15 млн. ларі, ще 17 мільйонів — мали бути приватні інвестиції. Через кілька років Сіґнаґі, відоме завдяки унікальному розташуванню та монастирю Бодбе, освяченому св. Ніно, пройшло ребрендинг і стало популяризуватися як Місто кохання.

Швидкий шлюб

Комусь Сіґнаґі нагадує італійські містечка, комусь — хорватські, принагідно можна згадати й Прагу, оскільки ще здалеку, коли дорога починає петляти на під’їзді до пункту призначення, погляд зупиняється на незвично яскравих для даної місцевості дахах iз черепицi. Контраст між краєвидами, що майоріли перед цим, і тими, що виринають на тлі долини, разючий. Хоча Грузія взагалі країна контрастів: так довго вона тягнула лямку пострадянської буденності й так блискавично її президент хоче переконати весь світ: його батьківщина — дер­жава європейського зразка, що розкішний Marriott по сусідству зi злиденними нетрями та космічного виду прозорі поліцейські дільниці на тлі бідненького села — звичні тут декорації (хоча це вада всіх країн, що розвиваються: рекламні ролики як Македонії, так і України далекі від реальної картинки). Те саме по дорозі до Сіґнаґі: трюхикаючи у «маршрутці», яка за шість ларі (тобто 30 грн.) та півтори години домчить до Міста кохання, споглядаєш неприбрані двори, стару техніку, одиноких дядьків на виноградній ниві — їх ще не встигла приховати від сторонніх поглядів розкішна природа Кахетії. Кольори Сіґнаґі після цієї сірості сприймаються як сигнали райського життя.

Наша «карета» зупиняється на кінцевій — це одна з маленьких затишних площ міста. Тут же карта, яка підказує не лише напрямок руху, а й швидкість: кілька вулиць і майданів, дві церкви, два музеї, стара фортеця. Поспішати немає куди. Та й хіба поспішають у Місті кохання? Виявляється, що так. Якщо припікає одружитися. Адже «родзинкою» цього давнього по–новому розцяцькованого міста є Будинок реєстрації шлюбів: з 2008 року узаконити відносини тут можна без попередніх заяв та в будь–який час доби, окрім понеділка та вівторка.

«От учора було весілля о другій годині ночі», — дядько років 50 з важкеньким томиком у руці, видно, задоволений справленим на мене ефектом. «А іноземцям у вас можна одружуватися?» — все ж хочу його перемогти. «Звичайно. А ви звідки?» — продовжує розмову чоловік, який представився охоронцем, і дає мені номер телефону пані з королівським іменем Русудані, сіґнаґської намісниці Гіменея. Хоч то була і неділя, але розпорядниці на місці не було: «У міністерство поїхала», — уточнив охоронець. Стривайте, яке міністерство у вихідний? Проте складнощі перекладу тут справа звичайна: російську старше покоління вже призабуло, англійську ж молоде ще не надто освоїло. Але умови, за яких можна одружитися в Сіґнаґі, нам передали безпомилково: паспорти, свідки і 50 ларі (250 грн. по–нашому). «Але краще зателефонуйте за два дні», — попереджає пані Русудані, номер телефону якої можна легко знайти в інтернеті, й запевняє, що грузинський шлюб дійсний у всьому світі. Цікаво, що при такому ненормованому робочому дні вона, за її ж словами, заробляє всього 500 ларі на місяць.

Про високі гори і базові потреби

На початку квітня у Сіґнаґі надлишок туристів не спостерігався. Групка юних іноземок, товариство постарше і ще кілька пар — оце і всі гості. Дехто з місцевих скаржиться, що відвідувачів у місті замало, аби їх вистачило для заробітку всім працівникам сфери обслуговування. Іншої думки Шалва Міндорашвілі, власник ресторану мексиканської кухні Pancho Villa. «Ми відкрилися у 2007 році, до того я кілька років провів у Каліфорнії, там ми грали грузинську національну музику», — легко ділиться він своєю життєвою історією і після кожної фрази розпливається у посмішці — викапаний Адріано Челентано! Шалва на відсутність відвідувачів на скаржиться: у сезон, а це березень–грудень, до нього заглядають здебільшого іноземці, якщо ж місцеві, то зі столиці. Хоча мексиканська кухня має бути грузинам близька: кукурудзяна мука, квасоля, кінза (у Мексиці — сілантро), тільки латиноамериканські приправи гостріші. Також — простота у приготуванні, що добре усвідомив Шалва й не намагається лупити з відвідувачів утридорога за «екзотичну» їжу. А влітку, з 25 червня по 4 липня, для більшої атракції туристів він готує програму грузинської кухні.

Але все ж найбільше видовище у Сіґнаґі — це сизі гори Кавказу з цукровими вершинами, неспішними табунами хмар над ними і обширом Алазанської долини біля підніжжя. Неймовірної краси картина проглядається із багатьох точок міста: біля музею, з башти біля церкви св. Степана, з валів, терас ресторанів, готелів, гостьових будиночків. Так що не варто поспішати займати стратегічну позицію у першому ліпшому місці. До слова, про музей. «Перший музей високих стандартів у Грузії», як повідомляв сайт Національного музею, напозір виявився симпатичним, проте маленьким, з кількома експозиціями — археологічною, картинами Піросмані й етнографічною — закладом, де пару кімнат стоять пусткою. Ціна ж за нагоду побачити мініатюрні зооморфні фігурки, зроблені руками прадавніх грузинів, чи оленя пензля Піросмані більш ніж символічна — три ларі.

* * *

«І все ж. Як виглядало місто до реставрації?» — допитуюся у водія «маршрутки», бо не віриться чомусь, що ці будинки були відтворені за давніми проектами і фотографіями. «Ще краще, — з ностальгією згадує Ґела. — Так було до 1970–х. На місці теперішньої мерії був дуже красивий будинок і на місці готелю «Сіґнаґі» також. Людей жило значно більше. Було виробництво. До 1940–х років це був значний торговельний пункт». При розмові про теперішнє туристичне благополуччя він чомусь покректує, хоча радісно повідомляє, що вже на наступний тиждень у його готелі забронювала місця група з України. Завдяки йому ми тепер знаємо, що в Сіґнаґі зупиняються не так задля того, щоб медитувати на Кавказ, а щоб пити кахетинські вина у найближчих селах, ну а потім, звісно, медитувати на Кавказ. Цю історію ми відкладаємо на наступний раз.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Історія Сіґнаґі починається у XVIII ст. і пов’язана з іменем мефе (царя) Ерекле ІІ, який наказав звести навколо містечка оборонні мури, щоб захищатися від войовничих дагестанців, і взагалі всіляко сприяв його розвитку. Яким був цей улюбленець кахетинців — розкаже його портрет роботи Піросмані, що красується у музеї. Як свідчать розкопки, поселення тут існували з прадавніх часів, але місцеві жителі особливо пишаються середньовічним періодом цього регіону. Тоді місто й місцевість називалися Кізікі, були вільними від влади феодалів й підпорядковувалися безпосередньо правителю. Здавна мiсто славилося виноробством і килимарством, ремеслами, що й досі мають велику популярність серед гостей.

За два кілометри від Сіґнаґі розташований жіночий монастир Бодбе із церковцею, де похована св. Ніно, християнська просвітителька Грузії. Церква набула теперішніх форм у IX ст. У 1823–му її відреставрувати і розписали. Разом із Сіґнаґі Бодбе утворює напрочуд гармонійний союз: доглянуте й затишне подвір’я біля церкви засаджене кипарисами, що створює відчуття італійськості, у тіні яких подорожній готовий просидіти не одну годинку.