Цього року «АртПоле» святкуватиме свій ювілей — 10 років. Святкуватиме, як годиться, гуляннями на дністерських схилах у яблуневому саду села Уніж. За 10 років існування фестиваль помандрував Україною: розпочиналося все у Шешорах Івано–Франківської області (тоді фестиваль запозичив назву села), згодом новим мистецьким майданчиком стала Воробіївка, що у Вінницькій області. Вже через 5 років «Шешори» стали «АртПолем» і встигли побувати в Одесі. Минулого року фестиваль нарешті повернувся у рідну Івано–Франківаську область.

Ця маленька ошатна книжечка з місткою назвою «Дорога додому» — по суті, єдина згадка про творчий шлях дочки видатного харківського діяча, яка все життя поклала на те, аби відродити пам’ять свого батька. Вже за «незалежних» часів, від початку 1990–х аж до 2008 року, Галина Хоткевич — наймолодша дочка харківського письменника, етнографа і музиканта — щоліта навідувалась до Харкова з далекої Франції, де півстоліття прожила у вимушеній еміграції. Майже інкогніто мешкала спочатку в маленькій кімнатці «для приїжджих» у відділку місцевого Руху, ходила вулицями рідного міста, згадувала дитинство і юність. Скромна, ввічлива жінка, чия життєва вдача завжди навертала на думку про гірку долю її батька — чуйного, талановитого митця, що до останнього подиху віддано працював на теренах української культури. Нині вже мало хто знає, що у 1930–х роках садиба Гната Хоткевича у селищі Високому, що під Харковом, була, по суті, неофіційним культурним центром, куди з усієї України приїздили науковці, літератори, музиканти. Саме тут її господар навчав «харківської» школи гри на бандурі учасників Полтавської капели бандуристів і студентів з Музично–драматичного інституту. Саме звідси Хоткевича й забрали вранці 23 лютого 1938 року оперуповноважені НКВС. Невдовзі він був розстріляний за «участь у контрреволюційній організації».

Мета життя для білки Скрат — маленька і майже непомітна. Це — жолудь. Звичайнісінький жолудь, на який кожен із нас неодноразово наступав у лісі і крокував далі, навіть не помітивши його. Але ж у кіно, як ви розумієте, все зовсім не так, як у житті. І жолудь «Льодовикового періоду» має гігантську силу, що здатна не лише розломити землю навпіл, а й здетонувати карколомну історію, яка триває вже кілька років.

Сьомий рік поспіль 13 числа кожного місяця біля стародавньої Софії Київської здійснюється молитва за духовне просвітлення нашої країни та її політичну реформацію. Ведуть службу просто неба біля воріт храму представники різних християнських церков. Серед постійних учасників молитви — члени Всеукраїнської громадської організації «Християнська Україна» та Духовного руху «Схід і Захід в єдності під покровом Богородиці». Нещодавно з нагоди 95–річчя з’явлення Фатімської Божої Матері у Києві відбувся «круглий стіл» на тему: «Шлях до процвітання і єдності України — розбудова української християнської держави». Участь у цьому заході взяли відомі науковці, магістри державного управління, філософи, громадські діячі. З основними думками, оприлюдненими на зустрічі, її учасники поділилися з читачами «УМ».

Сьомий рік поспіль книжки видавництва «Грані–Т» (цього разу «Корабель дурнів» Себастіна Бранта, «Солька та кухар Тара–пата» Оксани Лущевської та Лани Світанкової) здобувають перемогу на Міжнародному конкурсі «Мистецтво книги». Про рецепти цього успіху, некомпетентність українських книжкових конкурсів, а також соціальну відповідальність — рідкісне відчуття у видавничому просторі — у розмові з головним редактором видавництва «Грані–Т» Оленою Мовчан.

За даними ВООЗ, щорічно у світі діагноз «рак шийки матки» ставлять майже 500 тисячам жінок. У нашій країні щороку хвороба підкошує близько 5 тисяч українок, із них кожна п’ята йде з життя. Як розповідає доктор медичних наук, провідний науковий співробітник відділення онкогінекології Національного інституту раку Валентин Свінцицький, особливо турбує те, що основна категорія хворих — це жінки репродуктивного віку — 25—35 років. А найстрашніше, що вже зовсім не рідкість, коли недугу виявляють у дівчат, яким немає і двадцяти. Тож медики змушені констатувати — хвороба суттєво «помолодшала».

Тривалий час на території Хоружівки сто­яв покинутий радянський «довгобуд» — напiвзруйнована будiвля дитячого садка, який розпочали споруджувати ще тридцять рокiв тому. І хтозна, скільки б іще маячила ця пустка, якби вихідці з цього села — Петро та Вiктор Ющенки — не допомогли з коштами, аби цю споруду вiдбудувати, оснастити необхiдним обладнанням, меблями, iнвентарем. Тепер тут розташували дитячий будинок для дiтей–сирiт та дiтей, позбавлених батькiвського пiклування, який прихистив близько 50 дiтей вiд 6 до 18 рокiв.

Скажiть, коли на українському телебаченнi закiнчиться росiйський балаган, що триває з ранку до вечора? А коли переглянеш програми українських телеканалiв, якi, до речi, теж не в руках українських власникiв, то тiльки дивуєшся. День у день крутять кiнострiчки росiйською з 60—70–х рокiв минулого столiття i новi — всi теж росiйськi: про бандитизм, розбiй, пограбування, вбивства, тюремнi iсторiї. Всюди стрiляють, п’ють, гуляють. Особливо про героїчну епопею в Чечнi полюбляють показувати, про те, як вони за два днi вiйни на Кавказi поховали близько ста тисяч своїх солдатiв i офiцерiв.