Феномен Кобзаря — поняття воістину невичерпне. Навколо нього завжди точилися літературознавчі й ідеологічні баталії, до поезій Шевченка зверталися тоді, коли в найважливіших суперечках вичерпувалися інші аргументи. Сьогодні «Кобзар» Тараса Шевченка — один із символів України, який оберігає, вчить, дає розум і вселяє оптимізм. А ще... стоїть на сторожі совісті української нації, якій у часи тотальної комерціалізації це просто–таки життєво необхідно. Перше осмислення Шевченка, як правило, припадає на шкільні роки, коли до рук школярика потрапляє «Кобзар», а вчителька української літератури задає вивчити на наступний урок «Садок вишневий коло хати...»

Ще кілька років тому кожен намагався придбати житло якнайближче до центру міста. Навіть вартість квадратних метрів залежала насамперед від того, на якій відстані від головної вулиці розташована твоя квартира. Потім, коли на зміну «совковим» «панелькам» прийшли сучасні будівлі — із довершеними системами опалення, продуманою безпекою, новими комунікаціями, стрілка терезів похитнулася в інший бік. Проте у противників мешкати на околиці завжди був наготові залізний аргумент — інфраструктура та комунікації. Мовляв, нові будинки — це, звичайно, добре, а де ж купити ввечері продуктів, куди відвести на навчання дитину, де провести вільний час?
З часом цю проблему майже вдалося розв'язати. Будівельники в теперішніх квартирах планують не лише зручне розміщення кухні, вітальні та передпокою, а й міркують дещо глобальніше. Тобто, намагаються вгадати — які основні потреби є у пересічного новосела та як їх можна вдовільнити на етапі проектування того чи іншого мікрорайону. Велосипед, звичайно, ніхто не винаходить, адже саме за такою схемою працюють у розвинених державах світу.

Михайло Поплавський, співаючий ректор Київського університету культури і мистецтв, екс-нардеп, бізнесмен і просто людина-бренд відкрив ресторан «Кропива». На 240-му кілометрі автобану «Київ-Одеса». Попередні сім ресторанів, готелів і кафе Поплавського розташувалися на відрізку між 235 і 252 кілометрами тієї ж одеської траси (поблизу рідного села М. М. — Мечиславка Ульянівського району Кіровоградської області) по дорозі з Києва на Одесу. А «Кропива» — з руки тим, хто з Одеси до Києва їде. Недавно Михайло Михайлович на цій трасі відкрив перший елітний туалет «Поплавок». Навряд чи кого здивуєш — платний чи безплатний туалет, все-одно брудні й смердючі ці придорожні клозети. Але став би Поплавський з його грамотними бізнесовими замашками братися за таку справу, якби не нова концепція.

Вітчизняні інвестори готові вкласти великі кошти у розвиток гірничо-металургійного комплексу на базі Кропивенського титаново-апатитового родовища, але, як виявляється, не ми господарі на своїй землі.
Мало хто знає, що Україні пощастило бути однією з п'яти країн світу — виробників стратегічної титанової сировини. У нас зосереджено значний відсоток запасів цієї руди. Більше того, лише ми, Китай, США i Росiя володіють повним циклом виробництва титанового прокату (ільменіт — губка — злитки — прокат).
Завдяки реконструкції наявної бази, на переконання багатьох експертів, наша держава могла б зайняти лідируючі позиції серед виробників надміцного металу і виробів з нього, які використовують у космічній, атомній, військовій, медичній галузях тощо.

І хоча пальма першості в одомашненні гусей належить не нам, але саме українці, мабуть, зробили цих красивих птахів, поряд з білими, вкритими солом'яною стріхою хатами і вишневими садками, невід'ємним атрибутом сільської ідилії. На жаль, на сучасних подвір'ях, серед багатого різнотрав'я і численних водойм майже не чути звичного для селянського вуха гелготіння, не надто охоче «гусятиною» займаються і потужні агропромислові виробники.

Якщо пана зазвичай видно по халявах, то заможних пань, принаймні в холодну пору року — по шубах. Раніше цей вид зимового одягу вважався робочим у російських дворян та купців обох статей. Однак із часом бажаючих мати речі з хутра соболя чи горностая виявилося більше, ніж упольованих лісових хижаків, зі шкірок яких шили теплу і модну вдяганку. Тоді комусь у голову прийшла високорентабельна ідея вирощувати «хутроносних» звірів у неволі. Перші такі ферми з'явилися в Канаді і Росії у ХІХ столітті. Згодом ініціативу перехопили скандинави. Та так, що не випускають її з рук дотепер: в Данії зосереджена половина світового виробництва норкових шкірок, у Фінляндії — лисячих.
Незважаючи на суттєвий сплеск попиту на одяг з так званого «м'якого золота» (за даними Міжнародної федерації з торгівлі хутром, упродовж останньої п'ятирічки реалізація натуральних хутрових виробів та їх елементів зросла у світі на 28 відсотків і сягнула в 2004 році 11,7 мільярда доларів), вітчизняне пострадянське звіроводство минулого десятиліття пішло протилежним від світових тенденцій шляхом — руйнації.

Чим відрізняється якісний харчовий продукт від неякісного? Здається, ви знаєте відповідь на це питання. Скажете, в залежності від кожного окремого продукту існують свої ознаки високої якості? Насправді, є універсальне визначення. Якісний продукт — це чистий продукт. У якісному продукті немає нічого, крім того, що стоїть за назвою товару. У пакеті якісного молока не повинно бути нічого іншого, окрім молока, у хлібі нічого іншого, крім хлібa, а у столовій воді нічого іншого, крім столової води — ні піску, ні бактерій, ні хімікатів... ні молока, ні крихт.

Кожного місяця Смілянський держлісгосп в Черкаській області переробляє 300 кубометрів деревини, крім цього, тут заготовляють 70 -80 кубометрів фризи, яку експортують в Італію і країни Скандинавії. Водночас у лісгоспі переконані, що обов'язково треба збільшувати переробку низькосортної деревини.

Після аварії на ЧАЕС на Житомирщині, значні території якої опинилися в зоні радіоактивного забруднення, гостро постало питання повірки дозиметрів і радіометрів. На той час це був абсолютно новий напрям діяльності, адже раніше ніхто в регіоні таких робіт не виконував. Державному підприємству «Житомирський регіональний центр стандартизації, метрології та сертифікації» (ДП «Житомирстандартметрологія») довелось спішно створювати спеціалізовану лабораторію вимірювання характеристик іонізуючих випромінювань і ядерних констант, закуповувати відповідне обладнання та навчати спеціалістів.

Сертифікація систем керування якістю, іншими словами впровадження стандартів серії ISO 9000 версії 2000 року, — це одна з умов комфортного життя вітчизняних підприємств у рамках Світової організації торгiвлi. Чому? Бо жоден серйозний закордонний бізнесмен не підпише навіть протокол про наміри з підприємством, що не має сертифіката відповідності вимогам стандарту ISO 9001:2000. Експортерам Донецької області це добре відомо.