Феномен Кобзаря — поняття воістину невичерпне. Навколо нього завжди точилися літературознавчі й ідеологічні баталії, до поезій Шевченка зверталися тоді, коли в найважливіших суперечках вичерпувалися інші аргументи. Сьогодні «Кобзар» Тараса Шевченка — один із символів України, який оберігає, вчить, дає розум і вселяє оптимізм. А ще... стоїть на сторожі совісті української нації, якій у часи тотальної комерціалізації це просто–таки життєво необхідно. Перше осмислення Шевченка, як правило, припадає на шкільні роки, коли до рук школярика потрапляє «Кобзар», а вчителька української літератури задає вивчити на наступний урок «Садок вишневий коло хати...»
Днями свого Шевченка презентував колектив Національного університету культури і мистецтв — концерт, присвячений 194–й річниці з дня народження Кобзаря, працівники університету назвали «Ми діти твої, Україно». На концерті звучали як пісні, написані на вірші Тараса Шевченка, так і інші композиції, присвячені Україні.
Жовто–сині прапори, вишиванки, портрет Кобзаря на великому екрані — в таких декораціях перше слово вечора тримав ректор університету культури і мистецтв Михайло Поплавський. Один із найвідоміших своїх шлягерів, пісню Анатолія Матвійчука «Я — українець!», Михайло Михайлович виконав у супроводі творчих колективів свого університету. Після ректорського «Я Українець Вірою і кров’ю, Моє коріння тут, у цій землі. Вона моєю Живиться любов’ю, А я страждаю болями її...» на сцену вийшов хор КНУКіМ. І заспівав чи не найзнаменитішу пісню на слова Кобзаря — «Реве та стогне Дніпр широкий». Зал сухав цю пісню стоячи, зі сльозами на очах. Композиція була відшліфована до найдрібніших емоційних та технічних моментів, вона звучала настільки досконало, що мимоволі виникало запитання: «Невже це справді хор навчального закладу, а не якогось всесвітньо відомого оперного театру?» Аналогічне питання можна було адресувати й студентським капелі бандуристів та струнному камерному оркестру, у супроводі яких Степан Фіцич виконав «Думи мої, думи».
Октет «Орфей» зі Львова не лише потішив прекрасним вокалом, а й принагідно вкотре довів, що успіху на сцені досягають лише талановиті та цілеспрямовані люди. «Орфей» став справжньою окрасою вечора. Як і гурт «Кобза» — професіонали, які на концерті співали запальну пісню про «дідів іще міцненьких», бажаючи бути їм здоровенькими.
Власне, на слова подяки і цілу купу компліментів заслуговували всі артисти, які виходили того вечора на сцену НП «Україна». І ліричний Віктор Павлік, що виконав пісню на слова Шевченка «На тополю високую». І експресивна Ірина Шинкарук, сильному, вільному вокалу якої так личить пісня «Б’ють пороги». І романтична Ірина Білик, яка не лише потішила своїх прихильників піснями «Бандуристе, орле сизий» та «Країна», а й змусила присутніх у залі студенток зізнатися у своїх почуттях до Михайла Поплавського. І, звісно ж, неповторні Ніна Матвієнко та Оксана Білозір. «Усі ми знаємо, що саме Кобзар відкрив світові ймення Україна, — звернулася до залу пані Білозір. — І що своє кредо «Та не однаково мені» він передав усім нам».
Професор Універсітету Анатолій Матвійчук виконав власну пісню, слова якої стали ще одним доказом того, що феномен Шевченка можна розшифровувати нескінченно. «Душа поета — вічна таїна, всі засміються, а вона заплаче. Бо свідком скільки раз була вона розлук земних і зоряних побачень».
Незважаючи на тематику, концерт «Ми діти твої, Україно» не страждав від надмірної академічності й раз по раз дивував цікавою картинкою чи доречною мізансценою. Так, аспірант КНУКіМ Юрко Юрченко вийшов на сцену в камуфляжній куртці, яку потім зняв і залишився у вишиванці. Тримати руку на пульсі часу і шанувати свою історію, культуру, країну — для сучасної людини це є нормою.
Михайло Поплавський запросив до участі в концерті й лауреатів конкурсу «Крок до зірок», які додали зворушливих мазків. Фінал концерту був виписаний у стилі Михайла Михайловича. На сцену з піснею «Україна» вийшли всі учасники концерту і разом із глядачами довго аплодували одне одному, демонструючи справжнє духовне єднання поколінь. За те, що у наш час шалених швидкостей ми все ж таки маємо потребу і знаходимо можливість вклонитися нашому Кобзареві.
Катерина КОВАЛЬ.
