У своєму розслідуванні, присвяченому ювілею Гоголя, російський тележурналіст Леонід Парфьонов щиро дивується феномену його п’єси «Ревізор». Мовляв, відправною точкою інтриги, ідеї та творчого креативу тут є саме Ревізор, але на сцені він так і не з’являється... Погодившись з паном Парфьоновим цілком і повністю, доречно зауважити, що таких феноменів у драматургії Гоголя взагалі–то дуже і дуже багато. Виглядають вони надзвичайно заманливо, ніби претендуючи на негайну розгадку на сцені — сотні режисерів багатьох поколінь принаймні раз у своїй кар’єрі спокушалися на ці гоголівські «загравання», свято вірячи в те, що хто–хто, а вони точно розкодують усі таємниці, шаради, «підморгування» й натяки Миколи Васильовича. 200–річний ювілей письменника спричинив нову хвилю цікавості театру до нього. Днями до тих численних вистав за Гоголем, які вже йдуть на сценах київських театрів, додадуться ще кілька постановок. Передпрем’єрними клопотами живе сьогодні й Театр імені Франка — 4 квітня тут випускають «Одруження».

Моє дитинство пройшло під Миргородом, в п’ятнадцяти кілометрах від села, де народився Гоголь. Я ще застав той дивний світ, який при ньому був реальністю, Єрусалимом, Мир–Городом. Тут не було держави тисяча років. Це створило унікальну ситуацію, коли люди жили в якомусь дивному космосі, замкнуто, з певною мовою. Він не мав ніякого відношення до того всього, що відбувалося навколо. Тоді гра як категорія була найвища. Щоб розіграти один одного для людей не було ніяких меж. Цього світу вже немає. Україна як реальність є тільки в Гоголі, Шевченкові і Стефанику.

Якби не фінансова криза, 200–річчя з дня народження Миколи Гоголя цілком могло б бути лакмусовим папірцем, завдяки якому можна визначати рівень поваги нації і країни до свого великого письменника. Але оскільки зараз плани та мрії доводиться складати з урахуванням урізаних бюджетів, то місія «лакмусового папірця», при всій повазі до Гоголя, відпадає... Заступник Голови ВР Микола Томенко тут стоїть на зовсім іншій позиції. Державну програму святкування ювілею Гоголя він оцінив досить скептично, зауваживши, що особливим креативом та суперідеями вона не відзначається, зводиться до банального «монета–марка–вистава–художня виставка», і... разом із керівництвом Національної радіокомпанії презентував проект «Гоголь та Україна».

Американця Чарльза Буковскі (1920—1994) переклали у нас лише зараз. Але прочитали його раніше — початком 2000–х, коли росіяни швидко видали чи не всю прозу цього письменника. Відтоді Буковскі став індульгенцією як для російських, так і для українських «нових» літераторів — індульгенцією матюкатися у своїх творах навсібіч.

Він художник, який створив у кінематографі візуальні образи Івана Мазепи й Тараса Бульби (довгоочікуваний фільм Володимира Бортка з Богданом Ступкою у ролі головного героя вийде 2 квітня). До цього Сергій Якутович, син видатного українського графіка й художника–постановника Георгія Якутовича, працював здебільшого як книжковий графік. Він ілюстрував видання Шекспіра, Достоєвського, Гончара, Гоголя... усіх не перерахуєш. Певний час — наприкінці 90–х — Якутович працював у Іспанії, де писав величезні живописні полотна. Взагалі, масштабність, розмах притаманні цьому художнику. Якутович каже, що його місія була визначена ще з дитинства: йдеться про коло спілкування батька, куди входили, зокрема, Сергій Параджанов та Юрій Іллєнко. Можливо, звідти — працездатність та відповідальність майстра, а також постійні пошуки нового.
Ця розмова з Сергієм Георгійовичем відбувалася напередодні відкриття виставки його робіт, тобто залишків декорацій до фільму «Молитва за гетьмана Мазепу», яких у загальній кількості ним було намальовано близько півтори тисячі квадратних метрів. Цей фільм, не оцінений і не проаналізований суспільством (на заваді стала темна історія викупу прав власності та заборони до показу), для Якутовича є болем. Взагалі, здається, усе його єство зараз насичене болем і сумом. З цього ми і почали розмову.