Хто наречений? Хто дружок?
Сценою, входячи в образ перед початком репетиції, величаво курсують актори Богдан Бенюк та Олексій Богданович. В «Одруженні» Бенюк — Кочкарьов, друг Подкольосіна, якого грає Богданович. Але на перший погляд може здатися, що наречений — таки Богдан Михайлович, увесь виряджений, у розшитій золотом камізельці, у фракові з бордового оксамиту, упевнений і одухотворений... На відміну від Богдановича–Подкольосіна, такої собі «сірої мишки», яка при першій же нагоді намагається вишмигнути за двері. І лише пригадавши особливості психології гоголівського нареченого, розумієш, що головний холостяк — таки наш театральний секс–символ Богданович, який у цій виставі має зіграти нерішучого парубка: він і хоче змінити свій статус на сімейний, але дуже вже сумнівається, наскільки краще йому буде бути одруженим, ніж навпаки... Інші ролі у виставі виконують Ірина Дорошенко (Агафія Тихонівна), Любов Куб’юк (Текля Іванівна), Василь Мазур (Яїчниця), Лесь Сердюк (Жевакін)... Одразу в кількох образах — серед яких і Дуняша, дівчинка в домі нареченої — вийде на сцену продовжувач династії Ступок, онук Богдана Сильвестровича та син Остапа Богдановича Дмитро. З майбутньої вистави краєм ока вдалося підгледіти лише одну сцену — коли претенденти на руку і серце Агафії Тихонівни приходять знайомитися. Режисер (він же автор костюмів та сценографії) Валентин Козьменко–Делінде у цьому клаптику спектаклю демонструє свою прихильність до жінок і вказує чоловікам на їхнє місце. Трьох мадам у розкішних сукнях він розсадив на канапі, а сімох чоловіків примусив тулитися на бильцях цієї ж канапи, на колінах один в одного. Що за панібратство, запитаєте ви? Але Валентин Микитович має на таке іронічне поводження з героями Гоголя повне право, адже у творчому дуеті з Миколою Васильовичем він уже — чверть століття.
Від «Одруження» — до філософії
— Валентине Микитовичу, в «Одруженні» всі герої — один колоритніший за іншого. Ви відразу визначилися, хто кого зіграє, чи були сумніви?
— Відразу. Ще коли обиралася п’єса «Одруження», я вже уявляв у виставі саме цих акторів. І вони, напевне, стали одним із мотивів обрання саме цієї п’єси. Можна любити Гоголя, театр, світове мистецтво, але завжди треба думати про конкретних акторів конкретної трупи. І в даній ситуації цей акторський склад мене надихав. Так що тут не було ні сумнівів, ні пошуків — був моментальний розподіл.
— Чому саме «Одруження», яке разом із «Ревізором» вважається найулюбленішими театром речами у Гоголя? Чому не «Вій», не «Мертві душі»?
— Між іншим, над «Вієм» ми зараз працюємо. Маємо з Богданом Ступкою третій акторський курс в Університеті імені Карпенка–Карого, зробили вже з ними «Чайку», а тепер у нас у роботі — «Вій». Думаю, на початку наступного сезону ми його покажемо, тим більше що цей спектакль готується для великої сцени. Це буде спільний проект, оскільки у виставі, окрім студентів, зайняті й актори Театру імені Франка. А з Миколою Васильовичем ми знайомі вже дуже давно... Уперше я поставив Гоголя ще років двадцять п’ять тому, і це, до речі, був «Вій». Потім були «Ревізор», «Петербурзькі повісті», цикл його українських оповідань, фрагменти «Мертвих душ», далі — «Одруження» у словаків, а тепер ось — «Одруження» тут.
— Це «Одруження» підгадали спеціально до 200–річчя з дня народження Гоголя?
— Ні. Просто так збіглося. Про «Одруження» ми домовилися з Богданом Сильвестровичем ще багато років тому, на його ювілеї — здається, це був 2001 рік. Після вечора Ступки ми з ним зустрілися в готелі «Україна» і розмовляли про плани на майбутнє. Театральні плани, звісно, не відрізняються особливою пунктуальністю, життя складається по–різному, але ось прийшов час, ми взялися за «Одруження» і це щасливо збіглося з ювілеєм. Те, що я бачу в Гоголі, не побачить більше ніхто, можу вас у цьому запевнити.
— А коли ви вперше познайомилися з Гоголем?
— Моя бабуся читала мені малому вголос українські повісті Гоголя. І я пам’ятаю, що в бабусі, яка жила на Черкащині, вдома, крім Біблії, було дві книги — «Кобзар» і «Вечори на хуторі біля Диканьки». Тож у моїй пам’яті з дитинства закарбувалися не народні казки, а «Вій», «Страшна помста», «Майська ніч»... Щось мене дуже лякало, щось — дуже смішило. До речі, у своїй дисертації, яку я захистив із філософії, методологію системи Станіславського показую на прикладі розбору репетиції Гоголя. Так що Гоголем я займався і в науковому аспекті.
— Там, на сцені, ви розповідали, що камзол, у якому був Дмитро Ступка, вже має сценічну історію і був задіяний у кількох виставах. Це як розцінювати: були проблеми з фінансуванням і довелося підбирати костюми з інших вистав?
— Із фінансуванням проблем не було. Річ у тім, що цей камзол я знайшов багато років тому, коли ми робили ще першу версію «Кар’єри Артура Уї». І головну роль грав саме Богдан Сильвестрович. Серед багатьох костюмів — він там виходив і в куфайці, і в уніформі — був і цей розшитий золотом камзол, у ньому Ступка з’являвся у фіналі. У другій версії «Кар’єри...», яку ми перенесли на велику сцену, знову був цей костюм. А тут Діма грає п’ять різних характерів, і один із його героїв з’являється в цьому камзолі. Це я зробив спеціально, у цьому є певний символ і добрий знак.
А ТИМ ЧАСОМ...
Театр–студія «Дивний замок» запрошує на прем’єру вистави «Вій»
— Проблема спокуси та відплати, яку порушує Гоголь, сьогодні дуже близька режисеру, — каже художній керівник театру Олена Іванченко. — Виставу «Вій» ми готували впродовж 26 репетиційних днів, плюс десять прогонів, плюс відеозйомка влітку на натурі — напружена робота тривала три місяці. Микола Васильович Гоголь, як і всі генії, співзвучний будь–якій епосі. Бісівські «каверзи», як це часто трапляється з тими, хто береться за Гоголя, нас обійшли. Та вони ніколи й не зможуть завадити мистецтву. До того ж, якщо людина працює над постановкою, яка є необхідною для творчого самовираження, то їй обов’язково допомагатимуть Музи. Так у нас і відбувається. Інсценізацію писала я, в тісній співпраці з автором «Вія». Багато що прийшло само, народилося на репетиціях, уві сні... Взагалі, містика — це наш світ. Ми щасливі, що відсутність фінансування проекту не завадила нам подарувати глядачеві радість спілкування з твором Великого Містика.
Автори художнього оформлення вистави — Олена Іванченко, Юлія Абрамова, Юлія Ведерникова. Головні ролі виконують Олексій Климов, Олена Іванченко, Яна Черниш.
Прем’єра — 2, 3, 9, 19 квітня.
Театр на Подолі готує «Мертві душі», комедію Михайла Булгакова за поемою Гоголя
Режисер–постановник — Ігор Славінський, художник–постановник — Марія Погребняк, художник по костюмах — Ніна Руденко.
Цю п’єсу Михайло Булгаков написав у 1930 році. Якщо порівнювати поему та інсценізацію, то можна знайти чимало відмінностей. Так, Булгаков увів у п’єсу образ Першого, цей герой, на думку автора, мав би нагадувати самого Гоголя.
Головний месидж майбутньої вистави — душа безсмертна, адже вона втілює божественне начало в людині, а мертві душі задля збагачення — це безумство, але в нашому світі забули про душу... Як результат — суспільство деградує, а світ — на порозі прірви...
Головні ролі виконують: Сергій Сипливий, Андрій Пархоменко, Олександр Фоменко, Лариса Яценко, Анна Андреєва...
Прем’єра — 30 квітня.