Одіссея однієї книжки

Одіссея однієї книжки

Книжка Івана Геля «Грані культури», видана в Лондоні 1984 року під псевдонімом Степан Говерля, має цікаву історію. Створена в одиночній камері Мордовського концтабору, вона попри рогатки наглядачів знайшла шлях у вільний світ і була надрукована. Тоді ж українська секція «Голосу Америки» транслювала зміст книжки в Україну. Кращої долі для самвидаву в ті похмурі часи годі було сподіватися, хоч сам автор не мав про це й гадки.

Лінія Ребета

Лінія Ребета

Про цього чільного діяча Організації українських націоналістів у підручниках з історії не згадується. Наукової, тим паче науково–популярної, книжки чи документального фільму про цю постать ніхто ще не створив. Проте, професор Лев Ребет — інтелектуал, теоретик нації та націоналізму, один з ініціаторів проголошення Акту відновлення Української держави, свого часу чи не найбільше посприяв поширенюю визвольної ідеї серед молоді Західної України й Волині. Що, врешті, призвело до велелюдного руху опору і створення Української повстанської армії.

Краса у камені

Краса у камені

Після закінчення Петербурзької академії мистецтв молодий архітектор Олексій Бекетов отримав 17 запрошень на роботу у столичних та московських установах, проте він обрав Слобожанщину. Причину дивного рішення дипломований зодчий пояснив у своєму щоденнику так: «Я стояв біля казкових палаців і згадував вузькі провулочки рідного міста, тісні та брудні, забудовані глиняними хатками вулиці. І мене нестримно потягло до Харкова. Захотілося віддати йому всі мої здібності». Чи шкодував архітектор колись про свій вибір, наразі не відомо. Але якби він не повернувся на батьківщину, сучасний Харків та ще з десяток українських міст мали б зовсім інше обличчя.

Патріарх Йосиф

Патріарх Йосиф

На гербі владики Йосифа є напис Per aspera ad astra («Крізь терни до зірок»). Попри те, що Патріарх був одним із найбільш впливових та відомих українців другої половини ХХ століття, його життя було радше тернистим, аніж зірковим.

«Немає більшого гонору, як працювати для свого народу...»

«Немає більшого гонору, як працювати для свого народу...»

Другого лютого виповнилося 167 років від дня народження нашого знаменитого земляка.

Батьки сподівалися — матимуть сина–священика. Мріяли дати дитині ґрунтовну освіту, тож зібрали, які могли, статки — незаможні, але працьовиті, самовіддані люди, — і відправили Івана до Відня. Вирушив до Австрії пішки — мав гарт до таких тривалих «прогулянок».

Вшанувати Лукаша

Вшанувати Лукаша

Матеріал про видатного українського перекладача і поліглота Миколу Лукаша, що був опублікований в «УМ» 21 грудня минулого року, схвилював читачів нашої газети. Особливо боляче вони сприйняли те, що пам’ять талановитого перекладача «Фауста», «Дон Кіхота», «Декамерона» та інших відомих творів світової класики, належним чином так і не пошанована.

«Прощай, мій покою...»

«Прощай, мій покою...»

Найвелелюдніші ювілейні віншування з цієї нагоди відбуваються сьогодні на малій батьківщині видатного байкаря, поета, прозаїка, видавця, справжнього подвижника української справи. Спершу представники обласної та місцевої влади й громадськості покладуть квіти на могилу митця слова з його погруддям у селі Мар’янівка (з ним свого часу «злився» їхній родовий хутір, який називався Гребінчиним яром, доки батько майбутнього письменника, відставний офіцер, не перейменував його на Убєжище). Квіти шани ляжуть і до пам’ятника землякові біля відреставрованого районного Будинку культури в місті Гребінка. Саме тут після ознайомлення з експозицією кімнати–музею і виставкою робіт майстрів народної творчості почнуться головні ювілейні урочистості та традиційне щорічне обласне літературно–мистецьке свято «Гребінчина світлиця». Цього ж дня у Полтавському національному педуніверситеті ім. В. Короленка триватиме міжнародна наукова конференція «Євген Гребінка у крайовому, українському та світовому літературному контекстах».

Донецький, за якого не соромно

Донецький, за якого не соромно

Про Олексу Тихого більшість наших співвітчизників дізналася 19 листопада 1989 року, коли у Києві відбулося перепоховання трьох в’язнів совісті — Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого. Їх привезли в цинкових трунах, викопавши із промерзлої пермської землі, щоб перепоховати на Байковому цвинтарі. Ніхто не оголошував про захід, проте вулиці Києва заполонили близько ста тисяч українців. «Процесія рушила до цвинтаря... Потік заполонив усю вулицю, а люди приєднувалися і приєднувалися. Вулиці ставали вузькими, а потік захопив уже й тротуари. Хвоста демонстрації давно вже не було видно. Такого ще не бачив Київ, такого не бачили ми, не бачили наші комуністично–кагебістські вороги», — так описав подію Левко Лук’яненко. Двоє з тих, кого прийшла проводжати в останню путь сила–силенна людей, — Василь Стус і Олекса Тихий — були вихідцями з Донеччини.

Невідомий знаменитий Сашко

Невідомий знаменитий Сашко

На одному з будинків у центрі Сум урочисто відкрили меморіальну дошку Олександра Булатовича. Історичний пошук засвідчив: саме тут, на вулиці Воскресенській, він мешкав 1913 року. На дошці два його портрети: офіцера й ченця, — так художник Юрій Чорний спробував відтворити багатогранний образ Булатовича. Проте й двох портретів замало, аби віддзеркалити його життя. Бо якщо про когось кажуть «людина–легенда», то Булатович — ціла збірка легенд, кожної з яких комусь вистачило б для відзначення біографії.

Не здивуюся, коли багато хто з перехожих і сьогодні байдуже ковзне поглядом по увічненому імені. Нічого дивного: воно було забуте десятиліттями. Хоча колись петербурзька світська хроніка називала його «знаменитый Сашка». В Ефіопії його пам’ятають як героя і радника їхнього правителя Негуса Менеліка II. Він отримав срібну медаль від російського Географічного товариства як перший європеєць, який пересік із кінця в кінець Каффу, нині — провінцію Ефіопії, та другий європеєць, який виявив витік африканської ріки Омо. Він став вигнанцем із святого Афону й армійським священиком Першої світової, який піднімав солдатів у атаку. І все це — лише за 49 років, відведених йому небесами.

«Ім’я Огієнка раніше навіть вимовляти було небезпечно»

«Ім’я Огієнка раніше навіть вимовляти було небезпечно»

Кілька років тому в спецфондах Київського національного університету імені Тараса Шевченка професор Микола Тимошик віднайшов досі не відому книгу Івана Огієнка про його рідне містечко Брусилів, що на Житомирщині. Саме там 130 років тому 14 січня народився Іван Огієнко. Нині в рідному містечку головна площа носить ім’я свого видатного земляка. Тут же встановлено пам’ятник Івану Огієнку, а днями з нагоди ювілею відкриють музей.