Латвійські парламентарії осудили російську агресію в Україні й заявили, що «наступною може стати Латвія». Урядовці, європарламентарії й громадські діячі цієї балтійської країни наголошують, що кремлівські провокації у їхній країні можливі й без відкритої військової загрози.

Сьогодні націоналісти та представники патріотичної спільноти у своїх містах вшановують подвиг полеглих за Україну юнаків. Традиційні марші пам’яті зі смолоскипами, лампадками і синьо–жовтими прапорами надвечір пройдуть центральними вулицями Ковеля, Здолбунова, Зборова, Черкас, Вінниці, Полтави, Ладижина, Олександрії, Житомира, Одеси та Дніпродзержинська (географічно — майже по всій території України).

Щороку 29 січня ми вшановуємо героїв Крут. Знаючи, що повної перемоги не досягнуть, вони вийшли захищати Київ. Мабуть, не вийти не могли. Серед навченого війська були й гімназисти та студенти — такі десь віком, як Сергій Нігоян. Вони не тікали в паніці з передової і не здалися. Частково відступили. А небагатьох захоплених у полон крутян садисти–муравйовці закатували.

18 січня минає 360 років iз часу Переяславської ради. Цю подію оцінюють по–різному українцi і росіяни. Доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України Ярослав Федорук, який багато років досліджує історію українсько–російських відносин, переконаний: щоб дати наукову оцінку Переяславській раді та її наслідкам, слід подивитися на неї в широкому сенсі тогочасних міжнародних відносин.

На узліссі на березі річки Уж, або, як її тут називають, Уша, на межі «зони відчуження і безумовного відселення» в Поліському районі Київщини, зберігся масивний кам’яний хрест. На ньому ще можна розібрати вибиту дату — 1503 — та залишки напису.

Останнім часом журналісти й письменники стали порівнювати Майдан із козацькою Січчю. Тут, мовляв, така ж територія волі, самоорганізація, феномен прямої демократії. Відомому журналістові, літописцю пострадянських російських війн Аркадію Бабченку порівняння з Січчю спало на думку, коли він побачив армійські намети з написами «перша сотня», «друга сотня» і барикаду через Хрещатик, яку називають «Козацьким редутом».

Знавців Росії завжди бракувало Україні. Навіть зараз жодна наукова інституція нашої держави серйозно не досліджує історію й сьогодення найближчого сусіда. Отже, не може надати більш–менш точної експертної оцінки дій і планів керівництва РФ, виходячи з історичного та ідеологічного контексту.

Упродовж багатьох років у переддень роковин Голодомору маємо змогу прочитати і почути чимало страшних розповідей очевидців: як у 1933–му вимирали цілими родинами, як трупи скидали до спільних ям, часом вкидаючи туди ще живих, як учителі в класах випитували в дітей, де батьки ховають зерно, як «бригада» — кілька неголених, зате ситих дядьків — нагонила страх на все знесиліле й пухле від голоду село.

В Одеському Національному університеті імені Іллі Мечникова тему Голодомору досліджують уже понад 10 років. Використовують інформацію, яку отримали безпосередньо від свідків подій, рідше — успадковану, тобто те, що розповідали старші брати й сестри або батьки. Одне з основних питань: як цей масштабний злочин вплинув на традиційну культуру і свідомість людей.

70–та річниця вигнання нацистів із Києва відзначається особливо помпезно. Причому все енергійніше відновлюються старі «совкові» методи показового «вшанування героїв» без згадки про те, що ж насправді тоді відбувалося. Учасників тих подій залишилися одиниці (адже небагато хто в нас доживає до 90), а більшість «цивільних» очевидців спостерігали зміну влади, коли були ще дітьми.