Після Києва — Європа

70–та річниця вигнання нацистів із Києва відзначається особливо помпезно. Причому все енергійніше відновлюються старі «совкові» методи показового «вшанування героїв» без згадки про те, що ж насправді тоді відбувалося. Учасників тих подій залишилися одиниці (адже небагато хто в нас доживає до 90), а більшість «цивільних» очевидців спостерігали зміну влади, коли були ще дітьми. Утім з історичних досліджень, що в останні десятиліття стали виходити друком на основі збережених в архівах документів, стає зрозумілим: наступ червоних військ на Київ у 1943–му був іще більш кривавим і руйнівним, ніж у 1918–му. Це місто було і залишається дуже важливою «точкою на карті» для багатьох політичних гравців. Передусім для Росії. І не лише тому, що є коренем міфічного Древа роду імперії або ж є ключем для володіння економікою регіону. А тому, що це — місток до Європи. І в ідеологічному, і у воєнно–стратегічному плані. Від часів Петра І Київ і його культурна спадщина були «декоративним щитом» для завойовницьких намірів, а його географічне розташування відкривало реальні шляхи для просування на Захід. Володіння Києвом дає дивовижну енергію поширювати свій вплив на великі терени.

«Фільтри» для населення

«Для Сталіна було принциповим узяти Київ до річниці Великої жовтневої соціалістичної революції. Саме тому, що так поспішали, багато людей загинуло при штурмі. Безборонні солдати на човнах, на понтонах і колодах перепливали Дніпро, а в цей час їх розстрілювала німецька авіація», — розповідає «УМ» відомий історик, працівник Центру досліджень визвольного руху, який тривалий час працював в Архіві СБУ Олександр Іщук.

Керівник відділу ІІ Світової війни Інституту історії України Олександр Лисенко нагадує, що довкола Києва було здійснено кілька операцій. На Букринському плацдармі, на Лютізькому, власне оволодіння Києвом і — відбиття контрудару німецьких військ від Житомира й Бердичева. Лише після цього радянська влада у столиці України вже остаточно закріпилася. Усі операції давалися командуванню непросто. Солдати були виснажені кількарічною війною. Ті ж, кого щойно мобілізували, теж не надто прагли воювати за «Родіну». Хоча вони перебували на окупованій території і бачили вчинене нацистами жахіття, але ж добре пам’ятали і «мирні» роки з терором, голодом і грабежами. «Під німцями залишалося багато українців. Тепер їх «фільтрували» працівники НКВД: свою «провину перед Батьківщиною» вони мали змити кров’ю, — розповідає Олександр Іщук. — Жінок скеровували на будови, заводи і в госпіталі, а чоловіків посилали в бій. Новобранців ніхто не вчив, часто їм і зброї не видавали, отож вони швидко гинули. З одного боку, мобілізовані поповнювали армію і давали їй змогу наступати, а з іншого — позбавлялися життя як «ненадійний елемент», що перебував на окупованій території». Іти в бій такі вояки «погоджувалися» переважно за сприяння загородзагонів.

«Щит» Шевченка

Утім радянське керівництво намагалося знайти й інші стимули для новобранців–українців, окрім дул автоматів за спиною. Скажімо, український патріотизм. Воронезький, Степовий, Південно–Західний і Південний фронти були перейменовані на Перший, Другий, Третій і Четвертий Українські фронти. Ідеологи залучили митців, аби ті емоційно впливали на чоловіків. Художники малювали гнівні агітаційні плакати. Приміром, Шевченко стоїть на горі, показує червоноармійцям на Захід і велить: «Додавіть фашистську гадину!». Вгорі напис: «І вражою злою кров’ю землю окропіте». До речі, у 1943 році було перевидано Шевченків «Кобзар» накладом 20 тисяч примірників. Ще плакат: українська мати просить сина не просто оборонити рідний край, а «остаточно визволити народи Європи від фашистської навали». Плакат «У бій, слов’яни!» мав нагадати про спорідненість українців і росіян. Для підняття бойового духу вояків до них раз по раз возили українських письменників — Павла Тичину, Андрія Малишка, Олександра Корнійчука… Микола Бажан, Максим Рильський, Володимир Сосюра та багато інших класиків радянської літератури на заклик партії писали близькі українцям поезії, що мали спонукати їх боротися відчайдушніше.

Тим, хто вижив, — ордени

Був іще один стимул: тим, хто перейде на той берег, обіцяли високі нагороди. І справді, як пишеться в жовтневому числі часопису «Комуніст», «за мужність і героїзм, проявлені під час форсування великої слов’янської ріки, майже дві з половиною тисячі солдатів, офіцерів і генералів були удостоєні високого звання «Герой Радянського Союзу». Близько 10 тисяч осіб одержали бойові ордени.

Співвідношення сил у битві за Дніпро було нерівним. З радянського боку і солдатів, і танків із літаками було набагато більше. Скажімо, лише на лінії І Українського фронту в перші дні листопада німецьких вояків було 500 тисяч, радянських — понад 650 тисяч. Німецьких танків — 400, радянських — 675. Та радянські втрати були відчутно більшими. Доктор історичних наук, професор Фелікс Левітас пише, що в серпні 1943–го, після визволення Харкова, радянські війська настільки активно переслідували німців, що «виникла унікальна можливість випередити німців із підходом до Дніпра і замкнути армії Манштейна на Лівобережжі». Маршал Рокоссовський пропонував завдати удару у фланг ворожого угруповання і не дати німцям відвести війська за Дніпро. Нацистське військо потрапило б в оточення. Але Сталін у кремлівській «дзвіниці» вирішив інакше. Поки генералісимус роздумував, зазначає професор Левітас, Манштейн почав форсування Дніпра. «Через 6 дніпровських мостів, практично без втрат було переправлено чотири армії з обслуговуючим персоналом і місцевим населенням Лівобережжя», — пише Фелікс Левітас, наголошуючи, що ця німецька операція досі є білою плямою для нашої історичної науки.

Наказ не обговорювати

Тим часом Сталін велів наступати з Букринського плацдарму, де Дніпро чи не найширший. «Це був крок помилковий і безперспективний, — каже доктор історичних наук Олександр Лисенко. — Тому невдовзі військо таємно перебазувалося на Лютізький плацдарм». Утім вчений вважає: помилкові рішення, що спричинили втрати, не мають стати точкою для сумнівів щодо радянського військового мистецтва. «У радянські часи все це некритично сприймалося і глорифікувалося, — каже пан Лисенко. — А в нас тепер інші крайнощі — мовляв, усі дії радянського командування були невдалими. Насправді ж є принципи підготовки військових операцій, які ґрунтуються на розвідувальних даних, на резервах, на людських ресурсах і здатності до мобілізації, навіть на настроях місцевого населення — все це враховувалося. Але тут склалися неприємні обставини. Ставка стала вимагати звільнити Київ до річниці Жовтневої революції. Я нещодавно розпитував одного ветерана, який брав участь у цій операції. Він говорив, що солдати сподівалися: Дніпро замерзне і вони зможуть легко його перейти, зі значно меншими втратами. Але був наказ — і він не обговорювався».

Похоронки — не на всіх

На Лютізький плацдарм відходили таємно. На Букринському залишили багато макетів танків і гармат, і німці ще довго бомбардували їх із літаків. Наприкінці жовтня, коли гітлерівське командування вже збагнуло, в чому справа, на окупантів посунула танкова армія під орудою генерала Рибалка. Танки світили фарами, на них ревіли сирени… 5 листопада 1943 року стався перелом у ході битви за Київ. Уранці 6 листопада 1943 року радянські війська увійшли в місто. Однак ціною скількох життів було взято українську столицю, про це досі точаться суперечки. Офіційна статистика наводить цифру 417 тисяч загиблих при форсуванні Дніпра і взятті Києва. Утім дехто говорить навіть про мільйон. «У літературі зараз просто майорить від цифр втрат, — говорить Олександр Лисенко. — Коли ми починаємо так захоплюватися цифрами, то відходимо від розуміння перебігу подій, які насправді відбувалися. Загальні втрати по всій довжині Дніпра по Україні від Білорусі до моря — це 1 мільйон 400 солдатів і офіцерів. У цю цифру включено і безповоротні втрати, тобто загиблі, і поранені та полонені. Частина з них повернулася до рідних. Близько 400 тисяч — це безповоротні втрати на лінії фронту вздовж Дніпра. На Букринському плацдармі таких втрат близько 80 тисяч, на Лютізькому — близько 30 тисяч».

Проте чимало дослідників вважають, що неможливо обрахувати всі втрати, адже в Червоній армії не велося достовірного обліку загиблих. Документи про мобілізацію були засекречені, дані про «похоронки» лише кілька років тому стали відомі історикам. А зниклих безвісти взагалі тривалий час не зараховували до загиблих. Із тих же, що вважалися «тимчасовими втратами», чимало хто так і не зміг повернутися до нормального життя через тяжку інвалідність або помер у перші повоєнні роки.

Чиї бомби — неважливо?

Понищений був і Київ. «Досі достеменно не відомо, що поруйнували нацисти, а що — радянські війська, — розповідає відомий історик, києвознавець Ігор Гирич. — Знаємо, що при відступі енкаведисти замінували чимало споруд у центрі Києва. У перші дні німецької окупації вибухнули будівлі Хрещатика, потім — Успенський собор Києво–Печерської лаври. Оперний театр також при відступі замінували, але німці ті міни знешкодили». Нацисти також руйнували, відступаючи. Скажімо, був спалений Червоний корпус університету. Утім, нагадує Ігор Гирич, радянська авіація в той час закидала його бомбами, тож невідомо, чому саме він горів. «Багато з київської спадщини було знищено радянською владою ще до війни, тому звалювати на німців усю провину за нищення Києва не варто, — каже історик. — Михайлівський Золотоверхий собор підірвали в 1934–му, а Успенський собор — у 1941–му. Це було продовження політики нищення, заведеної задовго до війни».

Київ знелюднів. «Населення в Києві було 900 000, а лишилося — 180 000, — розповідає історик Олександр Іщук. — Це було вже зовсім інше місто, ніж до війни. До того ж енкаведисти всіх допитували. Тих, хто видавав німцям партизанів чи комуністів, — арештовували. Також ув’язнювали членів підпілля ОУН, яке було потужною антифашистською силою — німці його так і не змогли остаточно розгромити». Села довкола Києва також були спустошені, спалені, понівечені снарядами. Загинули тисячі мирних жителів.

До Берліна і далі?

6 листопада 1943–го Москва салютувала визволителям Києва. Видовище було грандіозне — 24 залпи з 324 гармат. Кремль святкував значну перемогу. «Німці дуже міцно трималися за цей рубіж — до останнього. Бо він відкривав зону дій не тільки на Правобережній Україні та в Білорусії, а й у напрямку Румунії, Угорщини, Словаччини, — каже Олександр Лисенко. — Значення цієї битви особливе, бо перемога в ній остаточно закріпила ініціативу в руках радянського командування. Якби німцям вдалося втримати Київ і Дніпровський рубіж — хід війни пішов би по–іншому». Тепер шлях на Європу був відкритий. «Ідеологи Радянського Союзу і особисто Сталін ніколи не приховували, що прагнуть світової революції, — нагадує Олександр Іщук. — Тому ця війна з оборонної перейшла в наступальну. Ніхто не збирався зупинятися на кордонах СРСР. Від солдатів вимагали «додавити Гітлера в Берліні», а користуючись нагодою, захопити побільше територій. Така політика СРСР висвітлена в багатьох наукових публікаціях. Опановані землі мали автоматично входити до зони впливу Радянського Союзу. Так із допомогою армії кремлівські керманичі енергійно поширювали свій геополітичний вплив. Створювалися маріонеткові комуністичні уряди в Польщі, Угорщині, Румунії».

У липні 1944–го, як своєрідний відгук на взяття української столиці, було створено Українську головну визвольну раду. Це був підпільний парламент, який утворили УПА і українські демократичні партії Галичини і Наддніпрянщини. «УГВР інформувала людей про перспективи створення вільної країни, яка не перебуватиме в складі якоїсь іншої держави, — каже пан Іщук. — Це не влаштовувало Москву. Однак розголос про національно–визвольну боротьбу українців був чималий. І можливо, це стало однією з причин, що УРСР зробили однією з країн–засновниць ООН. Адже Сталін таким чином задекларував світові, що незалежна Україна є, вона переможниця і її мешканці мають громадянські права».