Бетонна восьмиповерхівка, нудна, по–радянському сіра, схожа на стару висотку в спальному районі Києва, якби не глухі стіни з маленькими вікнами–бійницями. Цій «сліпій» будівлі пасує місце «прописки» — вулиця Кутузова.

35 років тому її звели для зберігання архівів КПРС. На той час це було найсучасніше в Україні фондосховище. З–поміж усіх історичних документів радянська влада найбільш шанобливо ставилася саме до партархівів. Прогрес рвонув уперед, а це фондосховище і сьогодні вважається найсучаснішим в Україні (конкуруючи хіба що з архівним сховищем Наукової бібліотеки ім.Вернадського, зведеної «під завісу» існування СРСР). Ми просто інших не збудували. Саме тут орендує один поверх уся українська літературна класика, люди–пам’ятники — і Сковорода, і Шевченко, і Франко, і Леся. Їхні рукописи, бібліотеки, приватні листи, прижиттєві видання з авторськими правками на полях, — вся велика спадщина, якою закликає пишатися шкільний підручник, є всього–на–всього скромним орендарем сьомого поверху та «келії» читальної зали з потріпаними, певно, ще давньорадянськими стільцями.

«Нам треба гідно зустріти двісті чотирнадцятий рік», — сказав Президент і, зрозумівши, що десь промахнувся, зазирнув у папірець. «Двісті чотирнадцятий» — це 2014–й, ювілей Шевченка. Тобі, брат, скільки років? П’ятдесят? А йому — буде двісті. І який же, братва, то був человєчіще!!!

5 квітня Міністерство культури таки дотиснуло — і поставимо це слово буквально, без лапок — генерального директора головної художньої­ галереї країни: контракт з Анатолієм Мельником, який обіймав цю посаду понад 12 років, було розірвано достроково. Атака на Мельника, нагадаємо, почалася наприкінці січня, коли наказ про його звільнення через низку причин «не доїхав» до музею на вулиці Грушевського. По–перше, знімати директора НХМУ, за великим рахунком, не було за що, мотиваційна частина цього документа виглядала досить непереконливо, по–друге, сам Мельник натиснув своїм авторитетом і, нарешті, на заваді стала потужна медійна хвиля щодо маловмотивованих відставок/призначень керівників топових музеїв Києва, найбільш обурлива з–поміж них — відставка директора Національного заповідника «Софія Київська» Неллі Куковальської.

Ален Ремі, посол Франції в Україні, для якого нинішній фестиваль «Французька весна» — перший, каже, що всі його розпитують, чи й цього разу на атракції відкриття по Софійській площі літатиме пір’я. Французи вміють вразити, а українці вміють пам’ятати. «Увертюри» «Фра­н­цузької весни» щораз видовищні і, пардон за певний пафос, незабутні: то вогняне театралізоване шоу на воді, то грандіозного розмаху лазерна графіка, то політ ангелів, пір’їни яких ще кілька днів — мабуть, умисно — не прибирали з площі біля Святої Софії.

Нещодавно Україна подала до штаб–квартири ЮНЕСКО заявку на включення до Списку всесвітньої спадщини руїн древнього Херсонесу та дерев’яних церков Карпатського регіону. Подання щодо храмів готувалося спільно з Польщею (по вісім пам’яток від кожної країни). Незважаючи на «прописку», всі церкви по обидва боки кордону є українськими, отож їх у список ЮНЕСКО подають під автентичною назвою tserkva. Загалом у списку цієї поважної організації прийнято вживати нейтральне слово churches (з англійської — знову ж, «церква»), єдиний виняток — норвезька «ставкірха»...

Остаточне рішення ЮНЕСКО ухвалить у 2013 році. Відповідаючи на запитання про можливих конкурентів у боротьбі за місце у списку, Василь Слободян, один із авторів подання, провідний науковий співробітник інституту «Укрзахідпроектреставрація», каже: «Той же Херсонес хіба не конкурент?.. Важко уявити, щоб ЮНЕСКО включила у список відразу два об’єкти з однієї країни».

«10200 примірників — це тираж усіх літературно–художніх журналів України разом узятих, — пишається головний редактор «Дніпра» Микола Луків. — І це вдвічі більше, ніж тираж шанованих на пострадянських теренах журналів «Новий мір» та «Іностранная літєратура», які мають приблизно по п’ять тисяч читачів». Справді, з «товстих» журналів, яких було десятки в часи радянського застою і перебудови, тобто в ті часи, коли люд був жадібним до читання і позбавленим багатьох інших занять, до сьогодні дожили не всі, а «останні з могікан» зустріли сучасся з втратами накладу, стилю, смаку. «Дніпро» вижив. Але невпізнанно змінився порівняно з тією — о парадокс! — безславною епохою, коли він був славним. Можна сказати, журнал «Дніпро» змінився так само, як і річка Дніпро.

Учора громадськості повідомили, що відповідні державні інституції подали заявку до штаб–квартири ЮНЕСКО з пропозицією внести ці дві номінації до списку Всесвітньої культурної спадщини. На спеціально скликаному брифінгу радник Президента Ганна Герман доповіла, що заявку було подано ще в січні. «Сьогодні Міністерство культури, адміністрація Президента вийшли з дуже конкретним проектом, який патронуватиме держава, Президент України, — зі збереження церков, пам’яток архітектури», — цитує Ганну Герман офіційний інтернет–портал АП. І хоч комплекс iз 16 карпатських дерев’яних храмів було запропоновано до реєстру ЮНЕСКО в сув’язі з Польщею (вісім українських сакральних пам’яток — на її території), головним культурним лобістом та захисником гинучої спадщини назвали таки Віктора Януковича.

А поки візантійський Херсонес та унікальні церкви, зведені у XVI—XVIII ст. без жодного цвяха, торують бюрократичний шлях до золотого списку ЮНЕСКО, держава не докладає надмір зусиль, щоб зберегти ці перлини в гідному їх значенню стані.

Скандальний законопроект №9690 «Про повернення об’єктів культурної спадщини релігійним організаціям», запропонований групою депутатів на чолі з «регіоналом» Василем Горбалем, має хороші шанси розбитися об першу сходинку на своєму шляху до розгляду парламентом. Тобто бути відхиленим профільним комітетом Верховної Ради, у даному разі — Комітетом iз питань культури та духовності. Нагадаємо, йдеться про передачу частини об’єктів на території, зокрема, Києво–Печерської та Почаївської лавр у власність УПЦ Московського патріархату.

Навряд чи «світлі голови», які задумували закрити файлообмінник ex.ua, розраховували, що в підсумку наразяться на масштабний спротив громадськості, порівнюваний iз віртуальною Помаранчевою революцією.

Через три місяці потому, як держава пишно відзначила 1000–ліття Софії Київської, директора заповідника, що опікується цією пам’яткою вже 12 років, Неллі Куковальську знімають iз посади. Міністерство культури достроково розірвало контракт iз пані Куковальською без будь–яких видимих причин. Комусь зі «своїх» знадобилася більш престижна, «красива» посада, особливо ж з огляду на ще не повністю освоєні кошти міжнародних донорів та держбюджету, які було виділено до тисячоліття храму?

«Зачистка» директорів найпрестижніших музеїв столиці відбулася раптово і чомусь нагадала обвал долара у грудні 2008–го. Лише за два дні, 25 та 26 січня, з’явилися повідомлення про відставку керівників Національного художнього музею, Музею Шевченка, заповідника «Софія Київська», Музею архітектури та побуту в Пироговi. Перед тим, 22 січня, було змінено керівництво у Національному заповіднику «Києво–Печерська лавра». Не для всіх відставок знаходяться мотиви, тому вони відбуваються без пресового розголосу, не коментуються міністерством і не знаходять відображення на міністерському сайті. Начебто це звичайне, рутинне явище.