Вікторе Федоровичу, це ж вінтаж!

Учора громадськості повідомили, що відповідні державні інституції подали заявку до штаб–квартири ЮНЕСКО з пропозицією внести ці дві номінації до списку Всесвітньої культурної спадщини. На спеціально скликаному брифінгу радник Президента Ганна Герман доповіла, що заявку було подано ще в січні. «Сьогодні Міністерство культури, адміністрація Президента вийшли з дуже конкретним проектом, який патронуватиме держава, Президент України, — зі збереження церков, пам’яток архітектури», — цитує Ганну Герман офіційний інтернет–портал АП. І хоч комплекс iз 16 карпатських дерев’яних храмів було запропоновано до реєстру ЮНЕСКО в сув’язі з Польщею (вісім українських сакральних пам’яток — на її території), головним культурним лобістом та захисником гинучої спадщини назвали таки Віктора Януковича.

А поки візантійський Херсонес та унікальні церкви, зведені у XVI—XVIII ст. без жодного цвяха, торують бюрократичний шлях до золотого списку ЮНЕСКО, держава не докладає надмір зусиль, щоб зберегти ці перлини в гідному їх значенню стані.

Заповідник «Херсонес Таврійський», який за підсумками голосування «Сім чудес України» завжди входить у першу трійку «глядацьких симпатій» наших співвітчизників, потрапить до анналів ЮНЕСКО не весь, а частково. І справа не в тому, що не весь античний Херсонес на це заслуговує, а в тому, що — банально і по–нашому, — заповідник досі не має документації на всі свої тисячі гектарів території. Як відомо, найбільша його частина розташована фактично в центрі Севастополя, на березі Карантинної бухти, і кілька років поспіль, зокрема й минулого літа, зазнавала рейдерських атак нуворишів, які прагнуть звести тут вілли з видом на море. Земельна проблема ця й досі не вирішена. А тому до штаб–квартири ЮНЕСКО подано не весь комплекс, а тільки давнє городище Херсонеса та хора. «Хора — це сільськогосподарські землі, унікальна територія, де збереглися стародавні будівлі, храми; здебільшого вона не досліджена, — пояснює «УМ» заступник директора заповідника «Херсонес Таврійський» Лариса Сєдікова. — Площа — приблизно 450 гектарів. Вона є й найбільш проблемною з точки зору охорони, бо це сім ділянок, розташованих у різних районах Севастополя».

«Минулого року указом Президента було затверджено буферні зони, де заборонено забудову, — провадить пані Сєдікова. — Але план забудови Севастополя значно старіший, то на деякі ділянки, які опинилися в буферній зоні, у міста є свої плани. Ці питання ще потребують вирішення... А на ті ділянки заповідника, які номіновано до ЮНЕСКО, земельні акти є».

«Улітку мусить прибути комісія ІКОМОС, яка оцінюватиме стан пам’ятки. Після цього має засідати чергова сесія ЮНЕСКО, яка й вирішить — включати пам’ятку чи ні. Як правило, процедура від подачі заявки до прийняття рішення займає півтора року», — пояснює науковець «Херсонеса».

Є ще одна проблема. Як сумну аналогію до співіснування на одній території державного заповідника та Московського патріархату згадаймо Києво–Печерську лавру, проблеми збереження якої не вирішилися навіть після потрапляння у список Всесвіт­ньої культурної спадщини. (Як відомо, УПЦ МП, якій належить більша частина Лаври, провела низку перебудов монастирських приміщень, звела нові адмінспоруди в охоронній зоні тощо). Після того як за сприяння Президента Леоніда Кучми було відбудовано з руїн Володимирський собор Херсонеса, з новими «пожильцями» заповідник отримав і нові клопоти. Церква вважає, що має одноосібне право на місце, де хрестився князь Володимир, й ігнорує всі історичні реліквії, які були тут задовго до народження хрестителя. Так, поверх залишків міського муру візантійських часів попи вимостили бруківкою доріжки, чим розлютили археологів.

Дерев’яні церкви Карпатського краю теж зазнали знущання святих отців. Лише у переддень незалежності України вони стали об’єктом зацікавлення багатьох вчених та громадських активістів, перейшли з розряду «милої старовини» у категорію унікальних пам’яток. Та коли почорнілі церкви із забитими вікнами почали відкривати, місцеві священики, радше, від незнання, ніж від упертості, «осучаснили» їх — десь перекрили дах, десь навісили двері, виготовлені сусідом–кустарем, десь порушили стіни.

Отож далеко не всі ці церкви, а тільки їх незначна частина — вісім, претендують потрапити у скарбницю світової спадщини. Локомотивом виступила Польща, на території якої розташовано ще 8 «пошуковувачів» — українських дерев’яних церков. «У загальному буде відповідно представлено наше сакральне будівництво», — підсумовує львівський дослідник Василь Слободян. Це з його ініціативи до спільного польсько–українського списку потрапили не лише дерев’яні храми Галичини (чотири), а й по дві церкви у Прикарпатті та Закарпатті.

«Василь Слободян зателефонував, запропонував також закарпатські церкви внести. Зрештою внесли дві — у селах Ужок і Ясіня, це західні і східні «ворота» Гуцульщини. Ясінська церква зберегла інтер’єр, Ужоцька — ні, всередині обшито картоном, як багато де роблять», — розповідає «УМ» Михайло Сирохман, мистецтвознавець, дослідник дерев’яних церков Закарпаття. І шкодує, що тільки два храми «рушили» до ЮНЕСКО. «На увагу заслуговує церква у селі Колодне в Тячівському район, XV ст., — перераховує науковець. — Вона не діюча, інтер’єр розмальований. Таких церков в Україні, може, з десяток, половина з них — на Закарпатті. Розкішна готична церква в селі Новоселиця Виноградівського району. Чотири готичні церкви Хустщини — у селах Данилово, Олександрівка, Крайниково, Сокирниця. Вони гідні бути у списку ЮНЕСКО».

ДАЛІ — БУДЕ

На черзі — Бахчисарай та «братський слов’янський проект»

Україні справді є ще що вписати у золотий список ЮНЕСКО. Так, за словами голови департаменту культурної спадщини та культурних цінностей Мінкультури Андрія Вінграновського, невдовзі наша держава подасть заявку про внесення до списку ЮНЕСКО Бахчисарая. «Окрім того, ми зараз розробляємо спільно з білорусами та росіянами проект «Транскордонні храми древньої Русі», — каже Вінграновський. — Це буде дуже цікавий проект. Думаю, через три–чотири місяці ми подамо перше його бачення».