Уперше вітчизняне телебачення спробувало зустріти світову першість з футболу не лише благенькими дайджестами-оглядами-щоденниками, а й запропонувати глядачеві спеціальне видовище - щоденне футбольне шоу, покликане протягом години тлумачити перебіг поєдинків, марити втраченими можливостями та незабитими м'ячами, аналізувати та прогнозувати перемоги-поразки, смакувати усіма баченими і небаченими епізодами на полі й поза ним.

У цьому огляді йтиметься про кілька фільмів, які виправдовують факт існування телебачення. Бо, з одного боку, наші канали нечасто виявляють чемпіонську спритність, пропонуючи глядачеві блокбастери, які ще минулого сезону тероризували кінопрокат, i так само не щодня пропонують класичні стрічки, від перегляду яких відмовитися ще важче.

Цього уїк-енду, як і завжди, телевізор готовий вивергнути у вашу оселю чимало героїв та ще більше монстрів. Вони — давні друзяки й звикли демонструвати парне ковзання на бескидах ваших нервів. Але цього разу мухи з котлетами будуть подані окремо. Герої вправлятимуться у хоробрості незалежно від потвор і мерців, що безконтрольно пануватимуть на своїх жахливих територіях, де нікого, крім потенційних жертв, не залишилося.

Цей шланг з двома головами — котячою та собачою, — віддавна мотиляється на «Новому каналі». Я звик до його нескінченних страждань і марних пошуків щастя. На початку кожної нової серії доля посміхнеться цій істоті, щоб наприкінці виписати їй безжального «срача». Цей мультфільм — своєрідний конспект із діалектики для дітей. Ну, як ото існує дитяча Біблія. Хоча точніше порівняти пригоди КотаПса з іншою дисципліною молодшої школи, мета якої — розповісти малюкам про Україну і світ у якомога доступнішій формі.

У Києві триває чи то фестиваль, чи то стихійний форум під назвою «Місяць Медіа Мистецтва», який — відповідно до своєї віртуальної сутності — вже запропонував зацікавленій спільноті кілька дивних акцій, що мали на меті хоч якось ознайомити місцевих митців-аборигенів iз буянням дигітальних технологій у європейському культурному просторі. Втім варто було б говорити не про «європейськість», а все ж таки про тотальну примарність пропонованого мистецтва — і з огляду на його сутнісь, і через його занадто вже невловимi досягнення

Кожна друга публікація про надмірну (іншого слова чомусь не вживають, наче порушення будь-якого табу і порушення норми — це одне і те ж) сексуальність на телебаченні починається з пригадування давнього курйозу. Це теж традиція, яку я не наважуся порушувати. Отже, глядацькі обурення щодо засилля «порнухи» на вітчизняному ТБ звучать відтоді, як та ж таки публіка гиготіла з сакраментального зізнання однієї радянської жінки, котра припаяла відсутність сексу у власному житті цілій імперії. Кожен шмат плоті, кожна цицька чи дупа, показана у час, коли ще не сплять діти, може слугувати бонусним аргументом на користь захисників суспільної моралі, які в таких випадках згадують про «пропаганду насильства й порнографії» й женуть дітей спати.

Повідомлення про те, що найрейтинговіші українські телеканали — «Інтер» та «1+1» — змінюють своїх власників, породили новий журналістський феномен — жанр ретельно спростованих, але водночас достовірних «інформаційних чуток».

Цієї суботи на істинних телевізійних фанатиків чекає звабливе випробовування. Канал «Ентер» зважився показати українському глядачеві шоу музиканта, від якого вже років десять плюється вся «цивілізована громадськість», — перформенс Мерліна Менсона God Guns & Goverment.

Письменник Дай Сіє — один із тих «знаменитих» авторів, чия популярність у нас не може викликати ані відгуку, ані співчуття. Попри належний пафос видавництва «Кальварія», що намагалося витворити з роману «Бальзак і маленька китайська кравчиня» велику подію. Втім читач звик до підступності книжок, які самі про себе кричать, що вони — бестселери. Найцікавіша зачіпка до розкрутки цього тексту полягала в тому, що переклав твір Леонід Кононович — письменник, смаки якого жахають своїм нелюдським діапазоном: мало хто з вітчизняних літераторів долав відстань від написання серіалу кримінальних романів до перекладу видатного філософського жонглера Жана Бодріяра. Тож зрозуміло, що якість українського звучання печальної історії про «китайську кравчиню» — це чималий бонус для Сіє, який навряд чи на це заслуговує.
Роман насторожує вже тим, що виданий «Кальварією» не грошоробства ради, а «в рамках Програми сприяння видавничій справі «Сковорода» посольства Франції в Україні та Міністерства закордонних справ Франції». Нащо в такому випадку грузити мене, читача недоладного, інформацією про те, що «за один рік у Франції продано 800 000 примірників цього роману»? Адже бестселер, виданий із залученням донорських коштів, — явище настільки ж сумнівне, як дороге взуття з пресованої шкіри.

Десять років тому повсякчасна боротьба з «ворожими» вітряками на ниві української культури ще викликала посмішку. Надуживання патріотичними гаслами здавалося задавненим мітинговим рефлексом, який мав би згодом зів'янути. Але спливло вже до біса часу, а нацдебілізм цвіте собі маком. І колір його червоний тепер застить всі інші, патріотичніші, відтінки.
Паразитування на класиці й традиціях — суть згаданого феномену, як і незмінне промовляння від «імені народу». З нацдебілізму можна було б і нині реготати, якби не дедалі агресивніше його прагнення оглуплювати культуру, запихати справжнє народне надбання до смердючих комор, де зберігається також увесь мотлох і непотріб тьмяного совдепівського минулого.