Десятки книжок повстали проти нього — і Стівен Кінґ почав розчинятися у власній творчості. Він і раніше не гребував повертатися до вже відпрацьованого матеріалу й заселяв нові романи старими героями, надокучливими сюжетними конструкціями та монстрами, позиченими зі складу готової продукції. Але більшість такого штибу флешбеків не розчаровували публіку — навіть на мініатюрному майданчику фантазії «король жахів» примудрявся започаткувати вавилонського масштабу будівництво, і саме це видовище завжди вражало. Зрештою, кожна цеглина лягала на своє місце.

Василь Шкляр одним лише своїм романом «Ключ», який нині претендує на найвищу літературну відзнаку — премію імені Тараса Шевченка — поклав край виснажливим дискусіям про непримиренність «масової» та «елітної» прози. Цей твір аж ніяк не можна назвати жанровим. Його автор не дослухався до ринкових рецептів успіху, натомість сім перевидань «Ключа» у різних видавництвах — найкраще свідчення його популярності. І якщо дев’ять років тому багатьом критикам здавалося, що це випадковість, то сьогодні «рецепт Шкляра» перетворився на тенденцію. Втім винахід Василя нагадує міф про філософський камінь — він існує, але механічно відтворити його неможливо. Адже доля ставиться прихильно лише до тих, хто вміє читати її знаки та підказки.

Ви знаєте, чим займаються сучасні українські філософи? Я теж не знаю. Спеціальність така ніби є, дипломи видають, інститути і кафедри функціонують, а якогось більш–менш помітного масиву сучасної філософії — катма. Чи то мислення перетворилося на найменш потрібний суспільству продукт, чи то культурні та політичні процеси у нас настільки аномальні, що фаховому філософу доводиться лише безпорадно плямкати ротом.

Якщо після «Коду Да Вінчі» у когось ще могли залишатися сумніви щодо справжніх намірів цього письменника, то наступна його книжка — «Янголи і демони» (український переклад якої з’явився цього року завдяки харківському «Клубу сімейного дозвілля») — ще відвертіший маніфест богоборця.

Тільки не треба відразу кричати, що за такі ідіотські заголовки в порядних газетах руки викручують. Грамотність китайської етикетки личить не тільки взуттєвим устілкам, а й літературним творам. Особливо — світовим бестселерам. Одне з нових видань харківського «Клубу Сімейного Дозвілля», роман Майкла Коннеллі «Мертва тиша», — гідний експонат у колекції редакторсько–перекладацьких чудасій, але почитати його варто не тільки з цієї причини.

Цьогорічне пожвавлення мало чим відрізняється від дискусій попередніх років. Як і раніше, з'являється чимало впертих критиків, яких нервує сам факт державного заохочення мистецтва, в якому ніби вчувається тоталітарний сморід. По-друге, залишається актуальною проблема сумнівної спадщини: адже серед лауреатів Шевченківської премії фігурують кати і жертви, генії та кон'юнктурні покидьки. Позбутися частини власної історії та традиції найвища вітчизняна нагорода у царині культури не здатна, змиритися з нею — теж. І, нарешті, головна тема для медитацій: сама процедура визначення переможців залишається закритою та малозрозумілою для суспільства. Відтак діяльність Шевченківського комітету — одне з найбільших непорозумінь, нав'язаних іменеві Тараса Григоровича.

З 10 по 13 січня у Нью-Йорку відбувалося найбільше у світі джазове збіговисько — конференція IAJE (Міжнародної Асоціації джазової освіти). В ній взяло участь зо два десятки тисяч музичної молоді, фахівців-музикознавців, а також класиків жанру і таких «зубрів», як Орнетт Коулмен, Джон Скофілд, Ренді Вестон, Рон Картер, Чарлі Хейден, Дейв Лібман. До Штатів вирішив гайнути відомий український музичний критик, редактор iнтернет-видання notamag.сom, у минулому — головний редактор культового журналу «NOTA» В'ячеслав Криштофович-молодший. З-за океану Вячек повернувся в доброму гуморі, хоча й доволі сонний. Напевно, для гостроти відчуттів, коли вже час було повертатись додому, він примудрився запізнитися на літак і на дві доби продовжив своє перебування в Америці. На зустріч із нами він прийшов в обновці а ля Том Вейтс: коричневому вельветовому капелюсі. «Ти тільки не надумайся в ньому на Троєщину заявитися. Тамтешні пацани не зрозуміють», — жартуємо. Крім цього, гардероб музичного критика поповнили кілька футболок із непристойними написами. Та найбільше кайфує його домашня фонотека, збільшившись на цілу торбегу перфектних альбомів. Офіційного запрошення на конференцію В'ячеслав не мав. Так само, як і переважна більшість охочих відвідати форум.

Взагалі-то мірилом читацького ідіотизму є враження про книжку, навіяне обкладинкою. Видавці прекрасно розуміються на читацькому ідіотизмові, тож завжди дбають про привабливість художнього оформлення. Кажуть, що це часто спрацьовує.

На честь круглої дати 10 листопада «ВВ» відкриває фотовиставку в київськiй галереї Bereznitsky Gallery Kiev-Berlin. Виставка має ностальгійну назву «Були деньки». Таку ж назву матиме і новий альбом, презентація якого відбудеться у рамках святкування.

Фотовиставка, для якої обрали модно-гламурну галерею, розташовану на початку Андріївського узвозу, присвячена двадцятирічнiй історії популярного гурту.

Я дуже люблю згущенку. Люблю вкрай рідко, але сильно. Як відомо, специфіка цієї речовини полягає в тому, що жерти її, не запиваючи водою, практично неможливо. Декілька ложок — і все, перетворюєшся на Сухова. З водою все набагато веселіше. Єдина проблема — це моторошний стан роздратування, який очікує на кожного пожирача згущенки відразу після причастя. Організм почувається фігово. Він незадоволений такою трапезою. Подає сигнали нудоти. Він надуває шлунок і верещить: де овочі? де каші? де збалансоване харчування? Який дебіл напхав мене цим приторним гівном?
Мушу визнати, що всі ці канделябри організму швидко гаснуть, — і велич згущенки не зазнає жодних деформацій у моїй свідомості; минає трохи часу, і це «приторне гівно» приходить до мене у славі й світлі прожекторів, рука хапає консервний ніж — і масакра з подальшими вибриками канделябрів організму повторюється.
Поміж усіх популярних письменників сучасності я найбільше остерігаюся тих, які за своїми властивостями дуже подібні до згущенки. Їхні романи можна споживати кілограмами, до повного виснаження свідомості від такої одноманітної дієти. Ось лише декілька характерних письменників-згущеночників: Артуро Перес-Реверте, Харукі Муракамі, Віктор Пєлєвін, Жан-Крістоф Гранже, Борис Акунін.