Василь Шкляр: Таємниця — це тільки магніт

20.02.2008
Василь Шкляр: Таємниця — це тільки магніт

Василь Шкляр.

Василь Шкляр одним лише своїм романом «Ключ», який нині претендує на найвищу літературну відзнаку — премію імені Тараса Шевченка — поклав край виснажливим дискусіям про непримиренність «масової» та «елітної» прози. Цей твір аж ніяк не можна назвати жанровим. Його автор не дослухався до ринкових рецептів успіху, натомість сім перевидань «Ключа» у різних видавництвах — найкраще свідчення його популярності. І якщо дев’ять років тому багатьом критикам здавалося, що це випадковість, то сьогодні «рецепт Шкляра» перетворився на тенденцію. Втім винахід Василя нагадує міф про філософський камінь — він існує, але механічно відтворити його неможливо. Адже доля ставиться прихильно лише до тих, хто вміє читати її знаки та підказки.

 

Читання рук

— У романі «Ключ» ти згадуєш середньовічних містиків, які надавали великого значення магії чисел, що нею можна витлумачити минуле й передбачити майбутнє. Головний герой «Ключа» на кожному кроці намагається у такий спосіб «розшифровувати» події — де випадає загрозлива двійка, а де — щаслива трійка. Цей побутовий містицизм Андрія Крайнього — автобіографічний?

— Років двадцять тому один цікавий видавець (тільки–но починалася приватна кооперативна економіка) заплатив мені наперед непогані гроші і попросив перекласти українською мовою дуже грубий за обсягом фоліант. Це була праця французького мага потаємних наук Дебароля «Таємниця руки». Тобто книжка про хіромантію — мистецтво розпізнавати долю людини, її майбутнє за лініями долонь. На зламі епох, себто наприкінці 80–х минулого сторіччя, ми були жадібними до раніше заборонених різних магій, кабали, астрології і всяких таких містичних штук. Я переклав ту книжку з великим захопленням не тому, що сильно вірив у хіромантію. Передовсім через те, що вона містила надзвичайно цікаві доктрини багатьох західних містиків, філософів, про яких я ніколи не чув. Дебароль обґрунтовував хіромантію як справжню науку, розглядав її у тісному поєднанні з іншими магічними теоріями, зокрема й щодо чисел. Адже ще Піфагор вважав, що за числами приховано всі таємниці світу. Словом, мій видавець незабаром помер, часи змінилися, я поклав свій переклад у шухляду й забув про нього. А коли писав роман «Ключ», усе раптом випливло на поверхню. В моєму героєві несподівано прокинувся мій давній досвід — досвід чоловіка, який вірить не в забобони, а в систему прикмет, що несуть у собі пророкування.

— А ти після такого ґрунтовного занурення в науку Дебароля не пробував сам практикувати як хіромант?

— Як то не пробував. Я й зараз можу все про тебе сказати з твоєї долоні. Ну, може, трохи не все, бо хіромантія вимагає щоденної практики. Щоб стати серйозним провидцем, цьому треба присвятити життя. А я мав інші плани. Хоча й тепер не байдужий до потаємних наук. Я навіть свій переклад отого фоліанту передумав видавати: хай це буде тільки моє.

«Із комедії Гоголя «Ревізор» я зробив невеликий роман»

— Кожен, хто намагається — всупереч авторському застереженню — прочитати «Ключ» як детектив, наприкінці почувається ошуканим. Адже у фіналі так і не зрозуміло, хто ж дав Андрієві того фатального ключа?

— Справді–бо, «чистий» детектив вимагає конкретної розв’язки: ось жертва, а ось убивця. Детектив — це, до речі, дуже розлога загадка, тому корені цього «легкого» жанру, хоч як це дивно, треба шукати у фольклорі. Але я мав перед собою іншу мету. Не буду заглиблюватися в її тонкощі, це не моя справа. Скажу тільки, що я писав цей роман із винятковою повагою до читача, поставивши його в рівні умови з автором. Тобто розгадка таємниці, яка є у творі, однаковою мірою хвилює голов­ного героя, мене і того, хто читає цей роман. Утім таємниця — це тільки магніт, який тримає нас у тісному контакті. А висновки, домисли та міркування після прочитаного можуть бути у кожного свої. Я хотів би, щоб читач замислився не лише над тим, яка диявольська сила всучила Андрієві Крайньому злощасного ключа, а щоб він насамперед подумав, чому цей герой у фіналі розмовляє мертвою мовою. Чому єдиною рідною істотою для нього стала плюшева мавпочка?..

— Як просувається твій проект, який свого часу охрестили «переписуванням класики»? Чи виправдали сподівання книжки, видані у твоїй авторській редакції — «Декамерон» Боккаччо та «Повія» Панаса Мирного? Чи матиме ця ідея продовження?

— Ці книжки знайшли свого читача. А проект я завершив найзухвалішою річчю. Зробив із комедії Гоголя «Ревізор» невеликий роман, який називається «Репетиція сатани». Гоголівських героїв спроектував на сучасний політичний бомонд. Там упізнавані всім нам дуже відомі особи. Одному видавцеві ця штука так сподобалася, що він купив на неї «оптом» усі права. Та після того, як свого часу помаранчеві втратили владу, видавець–бізнесмен побоявся цей роман видавати. Боїться і досі, доведеться судитися. До речі, в «Репетиції сатани» один герой гине. Це малоросійський губернатор Харко Кушнаревський. Минув якийсь час після написання твору, і загинув прототип цього губернатора.

— Тебе за цей проект деякі сноби добряче шпетили, а одна газета жартома назвала літературним кілером. От і накаркали.

— Ні, література нікого й нічого не вбиває. Але часом вона несе в собі передчуття.

Про залишенців Холодного Яру

— Протягом останніх років ти пишеш роман, присвячений повстанцям Холодного Яру 20–х років минулого сторіччя. Це для тебе сплата ментальних боргів, пошук нової інтонації, якої не було в попередніх книжках, чи ще одне змагання — зокрема з визнаними майстрами історичної белетристики?

— Змагальність у письменстві — річ зайва і навіть шкідлива. Вона хіба що для тих, хто штовхається ліктями, не маючи власного літературного простору. Я взагалі–то побоююся історичного жанру, бо дуже прискіпливий до матеріальних деталей. Мені треба чітко знати, яку, наприклад, сукню носила та або та героїня (чи хто там) з далекої давнини і що було під тією сукнею. У творі мусить бути добротна фактура, зіткана з переконливих подробиць. Але повстанська боротьба холодноярців — це не така вже й далека минувшина. Її свідками й учасниками були мої діди. Як на мене, це — найдраматичніша сторінка в історії нашої визвольної боротьби, а проте вона не має жодного художнього відображення в сучасній літературі. Тому це можна назвати, як ти кажеш, і сплатою боргів. Але не силуваною, не з почуття якогось там обов’язку, а з моєї внутрішньої потреби. Сподіваюся, це буде мій етапний роман — інтонаційно, стилістично, і не тільки.

— З назвою вже визначився?

— Остаточна назва — «Залишенець», і вийде він цього року. Залишенцями називали тих лісовиків, котрі боролися до останнього, уже без найменшої надії на перемогу. Одні повстанці гинули, декому вдалося втекти за кордон, дехто піддався на облудну амністію і був розстріляний, хтось легалізувався під чужим прізвищем і виїхав чимдалі з рідних країв. Усіх їх можна зрозуміти без жодного докору. Але були й такі, котрі до кінця залишилися вірними гаслу, написаному на їхньому чорному бойовому прапорі: «Воля України або смерть». Здобути волю не вдалося — отже, попереду була тільки смерть. Таким був вибір залишенця.

— Свого часу — на початку 90–х — ти трохи скуштував партійного життя в УРП, потім був тривалий період вільної творчості, тепер ти — заступник голови Спілки письменників. Не боїшся, що доля вирішить замкнути коло — й закине тебе, не дай Боже, в депутатське крісло?

— Не боюся. Якби я ставив перед собою таку мету, то вже давно вліз би у це болото. Я й так, грішний, занадто багато часу віддав різним звабам, у тому числі й політичним.

— З кожним роком посилюється враження, що жанрова проза вимирає. Більшість знакових сучасних романів — і твій «Ключ» не виняток — твори синтетичні, побудовані на жанрових перехрестях. Унаслідок цього маємо парадокс: популярними стають ті автори й твори, що їх неможливо назвати масовими. Як би ти міг витлумачити цю тенденцію?

— Так, це прикметно, особливо для української літератури. Мені важко це пояснити. Відверта «масовка», скоропис у нас практично лишається поза увагою. Це свого роду феномен українського літературного менталітету.

— Письменники часто стають заручниками своїх успішних творів, бо вони формують подальші читацькі очікування. У тебе немає відчуття, що написання бестселера — не тільки великий успіх, а й велика небезпека?

— Щось у тому є, звісно. Можливо, через те наші найпомітніші письменники, за винятком хіба що Марії Матіос, часто «провалюються» у затяжні перер­ви між книжками. Страх перед можливістю самоповтору — то теж непогана річ. Мене дивують деякі белетристи, які рік у рік видають нові повістини, називаючи їх романами, і вважають це великим успіхом. Знаєш, люди, що не мають таланту сумніватися, часом бувають дуже смішні.