Про бляху, муху і торжество деградації

17.02.2004
Про бляху, муху і торжество деградації

Нацдебілізм — термін, що застосовується на означення перекручень та збочень,

які часто трапляються у процесі національного відродження.

 Володимир Павлів,

«Енциклопедія нашого українознавства».

 

      Десять років тому повсякчасна боротьба з «ворожими» вітряками на ниві української культури ще викликала посмішку. Надуживання патріотичними гаслами здавалося задавненим мітинговим рефлексом, який мав би згодом зів'янути. Але спливло вже до біса часу, а нацдебілізм цвіте собі маком. І колір його червоний тепер застить всі інші, патріотичніші, відтінки.

      Паразитування на класиці й традиціях — суть згаданого феномену, як і незмінне промовляння від «імені народу». З нацдебілізму можна було б і нині реготати, якби не дедалі агресивніше його прагнення оглуплювати культуру, запихати справжнє народне надбання до смердючих комор, де зберігається також увесь мотлох і непотріб тьмяного совдепівського минулого.

      У літературі розбещеність і пихатість істинного нацдебілізму справляє найприкріше, найгнітючіше враження. Це окремий світ, де час зупинився, історія закінчилася, а життя складається з очікування чергових премій та некрологів. Сидять собі люди в окопах і ворогів виглядають. Тих ворогів, які мають прийти й розтерзати національну духовність, народ стражденний доконати. А зробити це, виявляється, надзвичайно просто. Досить лише виявити увагу до тієї істинної української культури, яку так ретельно охороняють на своїх складах усі ці «вічні революціонери», сторожі-аматори, макові патріоти. За їхньою логікою, що густішим шаром павутиння й пилу вкривається класика — то непорочніша вона й потрібніша народу. Що менше доступу до неї — то інтенсивніша її святість. Що більше забуття чекає на ті чи інші достойні імена — то краще, колись згодом можна буде їх тріумфально повідкривати, але таємно, заархівовано. А щоб народ не розкумекав, що і до чого, то в адептів нацдебілізму є свої захисні ритуали: щобільше ладану накадити перед іконою Шевченка й на всю околицю возгласить, що, мовляв, вірую і визнаю, ніби отеє слово, яке означає «месія», складається таки з восьми літер, а не з семи. На цьому мій прикрий антифейлетон уривається й починається набагато печальніша історія.

      Знаний український письменник Василь Шкляр, який з минулого року ще й працює на посаді головного редактора державного видавництва «Дніпро», задумав реалізувати один оригінальний проект, суть якого — видання адаптованої класики. У кількох недавніх інтерв'ю він розповів про цей задум, благородна мета якого — актуалізувати низку по-школярському призабутих українських романів Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Ольги Кобилянської, а також видати істотно поредаговані й скорочені версії кількох нині майже нечитабельних світових шедеврів, зокрема «Декамерон» Бокаччо. Власне, заради втілення цього наміру Шкляр прийшов до «Дніпра», яке протягом останніх років живилося винятково державними дотаціями й досі ще не стало на ноги.

      Цю ідею аж ніяк не можна визнати «революційною» чи «ультрарадикальною», йдеться про давно апробовану видавничу практику. Аж ні, вітчизняні правдоборці миттєво «порахували», що це таке прикриття для злостивого гуманітарного шкідництва: замінити «класиків» незграбними (бо поруч із ними, класиками, все недолуге), порубаними і спрофанованими підробками. Спочатку в Держкомтелерадіо (що від нього багато в чому залежить хліб щоденний видавництва), стихійний «комітет захисників» настрочив кляузу на Шкляра, а нещодавно до цієї «дискусії» долучилася й незрівнянна «Літературна Україна», яка подала на своїх сторінках фейлетон Олександра Сизоненка «Гуляй, Васю, бляха-муха!» (№ 4, 29 січня 2004 р.). Мій шестирічний син, побачивши на столі газету з цією публікацією, скривився і сказав: «Фу, тату, і ти такі некультурні статті читаєш!?». І що я мав відповісти? Що це у нас просто культура така?

      Отже, читав я цей пасквіль і переконувався: український нацдебілізм не вмре, не загине. Окрім іскрометного невігластва у стилі Дєм'яна Бєдного, пан Сизоненко спромігся на перфектний зразок партійної критики: «А хто вас уповноважив посягати на українську класику? З ким ви погоджували свій далекосяжний план?». У такого штибу пасажах шановний автор ще й уподібнюється до ексцентричного стариганчика містера Френкленда, типового «літукраїнівського» правдолюбця. Якщо пригадуєте, конандойлівський герой збирався позиватися до суду на лікаря Мортімера, який розкопав могилу неолітичної людини без дозволу найближчих родичів покійника. Однакова логіка. «Українська класика — національне надбання — має зберігатися в первородстві, в автографах і першодруках!» — кричить фейлетонщик. Далі — в тій-таки істеричній тональності: «замах на духовні скарби», «убивство Пророків», «геростратівські наміри». Дописався, бідака, до сакраментального: наша «мучениця класика» належить «народові-мученикові».

      Наслідок такого варварства намарюється апокаліптичний. Чого варта хоча б така «метафора»: «Он негри США, вивезені з Африки у XVII — XVIII століттях, давно вже забули свою мову — всі на «спік-інгліш» цвенькають!».

      У пошуках лайливих епітетів дописувач «ЛУ» сягнув ще крислатішої віртуозності, утворивши синонімічний ряд із таких понять, як «детектив», «екшн», «порно». А щоб необачний Шкляр остаточно затямив гріховність своїх намірів, поруч із фейлетоном, під рубрикою «Сердитий лист», подано обуреного листа трудящих із Риги: «Вважаємо, що треба припинити ці нерозумні експерименти, це паплюження класичних творів — нашої безцінної скарбниці!». От яка оперативність неземна: тільки-но Шкляр замислив «чорне діло», як по всьому світу хвиля протесту здійнялася. Бракує тільки дописів скривджених негрів, які могли б поділитися з українськими побратимами своїм трагічним досвідом.

      Від будь-яких підсумків дозволю собі утриматися. Хоча, може й варто було б скористатися високим фейлетонним стилем «літукраїнців» і патетично грянуть у піднебесся репліку про чергову атаку нацдебілізму. Але, з іншого боку, дуже не хочеться турбувати провидіння дрібними клінічними справами.

 

Коментар Василя Шкляра

      Я прийшов у «Дніпро» на посаду головного редактора заради реалізації свого конкретного проекту, суть якого — видання адаптованої класики. Я вважаю, що таким, почасти скандальним, чином можна привернути увагу до української книги. Задуману серію маю намір почати «Декамероном» Бокаччо, «Повією» Мирного, «Чайковським» Гребінки. Адже в нас небагато класичних здобутків, що їх варто актуалізувати в такий спосіб. Доводиться визнати, що в часі становлення нашої літератури, зокрема у XIX столітті, тексти класиків іноді були аморфні, занадто багатослівні, з великою кількістю стилістичних надмірностей і навіть відвертих алогізмів. Чи то ніхто не вчитувався глибоко, чи то ні в кого рука не піднялася виправити хоча б ім'я персонажа, що на одній сторінці названий одним іменем, а далі — іншим. Свого часу Іван Нечуй-Левицький сам звертався до видавців, щоб вони виправляли йому русизми. На моє переконання, якби ці письменники сьогодні були живі — вони б самі себе переписали. Я це називаю «сучасною редакцією», коли викидається все необов'язкове, все, що гальмує читацьку увагу. Та ж «Повія» виходила останніми роками в Росії під назвами «Блудница», «Гулящая», «Уличная». І тепер я розумію, чому там цей роман добре читається, у всякому разі краще, ніж у нас. Перекладач завжди підчищає, редагує текст, забирає авторські недогляди, зрештою, наближає текст до сучасного читача у стилістичному сенсі. А скорочення іноді самі напрошуються — навіть 700 сторінок нібито еротичного «Декамерона», погодьтеся, не кожен філолог здужає.

      Мене тішить, що сьогодні якщо й згадують видавництво «Дніпро», то саме в контексті цього проекту. Спершу два десятки солідних діячів культури виступили з протестом (власне, доносом на ім'я голови Держкомтелерадіо пана Чижа), мовляв, як це шановане державне видавництво замахнулося на класику? Що це за проамериканські штучки? Начебто в Америці Іван Котляревський «переспівав» Вергілія, а Шевченко — псалми з Біблії. А після виступу «Літературної України» я взагалі відчув, що треба в найближчому часі зібрати в Інституті літератури якийсь «круглий стіл» і розставити все на свої місця.

      У будь-якому разі, моя робота над цим проектом триватиме, і я вірю в його перспективність. До того ж існують ще й незалежні видавництва, які вже погодилися підтримати цю ідею.