КітПес: українська метафора

02.12.2005

      Цей шланг з двома головами — котячою та собачою, — віддавна мотиляється на «Новому каналі». Я звик до його нескінченних страждань і марних пошуків щастя. На початку кожної нової серії доля посміхнеться цій істоті, щоб наприкінці виписати їй безжального «срача». Цей мультфільм — своєрідний конспект із діалектики для дітей. Ну, як ото існує дитяча Біблія. Хоча точніше порівняти пригоди КотаПса з іншою дисципліною молодшої школи, мета якої — розповісти малюкам про Україну і світ у якомога доступнішій формі.

      Як відомо, КітПес — істота унікальна, в якій приречені уживатися протилежні за характерами та світосприйняттям сутності. Геополітичне розташування його помешкання — десь у серці тваринної цивілізації, на горбі, — має один істотний недолік: багацько сусідів, які живуть краще й поводяться агресивніше. Час од часу до них навідується здоровецький заєць-мутант і вимагає грошей. Або ж приходять не менш люті Шмаровози (трійко собацюр-відморозків), мета яких — позбиткуватися з КотаПса, й дати йому добрячого прочухана.      Найбільша проблема КотаПса — його аномальна природа, тож навіть дрібні нікчеми прагнуть час од часу додати йому прикрощів.

      Але по-справжньому родинні почуття до КотаПса виникають внаслідок його лексично-ментальних особливостей. Найперша асоціація очевидна: російськомовний Кіт, україномовний Пес — чим не «схід і захід разом»? Метушливий, романтичний і схильний до гонитви за примарними здобутками Пес, та раціональний, інертний, повільний Кіт, який справляє враження мудрішої істоти. Поки Пес переповідає Коту легенду про «золотого гідранта», який принесе благодать кожному, хто його обпісяє, прагматичний Кіт вибудовує схему комерційної експлуатації цієї собачої святині — створення відповідного музею-храму, що стане запорукою чудового туристичного бізнесу («Держи себя в руках, — слушно зауважує він, — я не позволю тебе мочиться на наше счастье»).

      Ця стабільна різновекторність у їхніх планах на близьке майбутнє (про віддалене КітПес, як і більшість українців, не замислюється) посилює враження про його глибоку кризу ідентичності. Адже вони все ж таки не усвідомлюють себе, як одну духовну сутність, а відтак повсякчас наступають на граблі одних і тих таки розчарувань. Коли замріяний Пес забуває про свій котячий доважок, то спершу не може збагнути, чому ж це собацюри його шугають. Коли згадує — ледве вистачає часу, щоб дременути.

      У кожній серії він неодмінно страждає через хронічну незлагодженість своїх дій. Небажання дійти згоди стосовно напряму руху (хоча переважно йдеться про втечу від спільного ворога) завжди втілюється у болісний процес; очі Кота і Пса лізуть на лоби, їхнє тіло аж тріщить, хоча всіх цих надзвичайних зусиль можна було б і уникнути.

      Одначе у КотаПса є кілька чеснот, що їх варто засвоїти усім політичним українцям. Він ніколи не рефлексує на тему: «Чому ж я таким уродився?». Їхнє спільне тіло — не предмет для безплідних дискусій щодо того, кому ж воно — Котові чи Псу — належить. І, звісно ж, ані у свідомості Кота, ані в довбешці веселого Пса немає жодних сепаратистських намірів — вони не задумуються над перспективою відокремлення, бо навіть їхній тваринний розум здатен збагнути, що це стане смертю для обох.

      У цьому мультфільмі є всі підстави для національної параної, бо кожного дня, під час найстрашніших пригод, у безвихідних ситуаціях, коли тіло КотаПса намотується на якусь центрифугу, нерви глядача також напинаються, і він морально готовий втратити віру в ірраціональну нерозривність КотаПса. Це нелегке випробування, повірте. Бо його крах для мене набув би символічного значення.

      Утім у деяких серіях КітПес і сам переконується, що навіть таке — абсурдне на перший погляд — буття має безліч переваг.

      Коли одного разу, потрапивши, як завжди, не в ті двері, КітПес опинився перед лютим биком на кориді, то лише завдяки своїй гіпертрофованій спритності йому вдалося перемогти, та ще й забезпечити собі осяйну тореадорську кар'єру. Рідкісну, ба навіть виняткову для КотаПса одностайність на цій трудовій ниві уможливила одна з небагатьох їхніх спільних рис — марнославство. Та й у інших ситуаціях саме марнославство, жага до перемог і звеличення своєї ролі в навколишньому недоброзичливому світі завжди допомагали КотуПсові долати негаразди. У деяких випадках світло спільного владарювання навіть позбавляло їх страху перед нездоланними, історично сильнішими супротивниками. Так, наприклад, задля боротьби зі Шмаровозами КітПес примудрився зібрати власну банду Довбодятлів, керуючись великою та світлою ідеєю («Маленьких ображати не можна. Ми повинні ображати великих»). Інша річ, що союзники виявилися непевними, слабкими та схильними до зради, тож їхня поразка зайвий раз нагадала мені про українську історичну долю.

      Що більше нових пригод КотаПса я дивлюся, то більше помічаю корисних порад, які можуть пригодитися у побудові вітчизняного громадянського суспільства. А висновок №1 iз цього мультсеріалу, який треба нагадувати українцям перед кожними виборами, полягає у тому, що спільне тіло КотаПса насправді рятує тільки одне — еластичність. Як казав цей герой, а точніше — його собача частина: «У тонкощах і товстощах триматимемося купи, щоб боронити «малахольних!».

  • Сашко Лірник: Казку пропускаю через себе...

    Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>

  • Розкадровані мандри

    Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>

  • Сміятися з леді-боса

    Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>

  • «За мною там Непал, Гімалаї сумують»

    Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>

  • У новинах немає змоги «погратися»

    Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>

  • Провокатори з мікрофонами

    У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>