Моцарт думає про товариша Мао

12.05.2005
Моцарт думає про товариша Мао

      Письменник Дай Сіє — один із тих «знаменитих» авторів, чия популярність у нас не може викликати ані відгуку, ані співчуття. Попри належний пафос видавництва «Кальварія», що намагалося витворити з роману «Бальзак і маленька китайська кравчиня» велику подію. Втім читач звик до підступності книжок, які самі про себе кричать, що вони — бестселери. Найцікавіша зачіпка до розкрутки цього тексту полягала в тому, що переклав твір Леонід Кононович — письменник, смаки якого жахають своїм нелюдським діапазоном: мало хто з вітчизняних літераторів долав відстань від написання серіалу кримінальних романів до перекладу видатного філософського жонглера Жана Бодріяра. Тож зрозуміло, що якість українського звучання печальної історії про «китайську кравчиню» — це чималий бонус для Сіє, який навряд чи на це заслуговує.

      Роман насторожує вже тим, що виданий «Кальварією» не грошоробства ради, а «в рамках Програми сприяння видавничій справі «Сковорода» посольства Франції в Україні та Міністерства закордонних справ Франції». Нащо в такому випадку грузити мене, читача недоладного, інформацією про те, що «за один рік у Франції продано 800 000 примірників цього роману»? Адже бестселер, виданий із залученням донорських коштів, — явище настільки ж сумнівне, як дороге взуття з пресованої шкіри.

 

Перевиховання лайном

      Той факт, що «Маленьку кравчиню» прочитало стільки народу (та ще й у перекладі 38 мовами), свідчить, на мою думку, лише про одне: вже достатньо підросло покоління, яке ні хріна не знає про китайську культурну революцію 1966 року. Дай Сіє — безпосередній свідок і жертва тих подій — накивав п'ятами з батьківщини ще на початку 80-х й облаштувався у Франції. І свій викривальний, цілком дисидентський роман оприлюднив лише 2000-го. Не знати, чому авторові знадобилося добрих 15 років, щоб вивалити всю цю 150-сторінкову правду про маразми національних методів боротьби з гнилою інтелігенцією, але це талановите очікування, внаслідок якого марудна історія набула екзотичності, наче спогади про Джона Леннона.

      Головний герой «Маленької кравчині» розповідає історію, яка трапилася з мільйонами китайців. Наприкінці 60-х, поки хіпі загнивали на вудстоках, жерли ЛСД та влаштовували студентські погроми, в піднебесній позакривали університети. Ба навіть середня освіта вважалася достатньою підставою, щоб відправити ліцеїста на перевиховання у середовище незаможного селянства, колишніх виробників опію, яким у цьому перформансі одвели роль морального еталону.

      Нагадування про всі ці реалії незмінно викликатиме заціпеніння в кожному суспільстві, що не сподобилося пройти курс комуністичної шокотерапії, але український читач не відчує посіяного китайським французом кошмару. Натомість неодмінно зверне увагу на тональність, з якою Дай Сіє пише про агресивну тупість рідного селянства, звеличену державою до статусу культурного імперативу. У нас це називали класовою ненавистю.

      Сіє будує свою оповідь як мелодраму, що істотно пом'якшує дисидентський пафос твору. Так, діти медиків носять лайно у дерев'яних цеберках на ізольованій від світу горі Небесний Фенікс, рятують від народного гніву скрипку — цю буржуйську іграшку для недоумків, — виконуючи сонату «Моцарт завжди думає про товариша Мао». Місцева убогість — це якась трагікомічна утопія. Звісно, коли єдине джерело знань — цитатник Мао та деякі підручники з сільського господарства i промисловості й коли вміння читати межує з державною зрадою, важко позбутися відчуття, що це текст Рея Бредбері чи ще якогось апокаліптичного мрійника.

Бальзак — причина аборту

      Лав-сторі починається з того, що в сусідньому селі є кравець, а в того — дочка, яка ніяковіє перед «городськими» хлопцями, хоча й розуміє, що їхній соціальний статус вимірюється лише цеберками з лайном. Любов між нею та Лю — така ж убога й безпросвітно печальна, як і їхні життєві перспективи, а точніше — відсутність щонайменших ілюзій. Надії та романтичне сп'яніння з'являються разом із книжками — відповідником райського яблука. Їх береже в потаємній валізі ще одна жертва культурної революції — Окунь, чиї батьки-письменники відчайдушно намагаються довести свою революційність. Ця валіза вмістила в собі безліч світів — Бальзака, Флобера, Роллана, Мелвілла, Гоголя, Дюма. Це та триклята західна культура, через яку вони постраждали, хоча й не мали про неї жодного уявлення. Коли ж перший-ліпший роман Бальзака вривається в їхні голови — світ летить шкереберть.

      Найбільше пре бідаку Лю — аж так, що він зважується «окультурити» маленьку кравчиню. Просвітлена Бальзаком, вона робить аборт і втікає світ за очі, до міста, де її краса — «скарб, якому немає ціни» — вартуватиме більше, ніж у середовищі «недоперевихованих» носіїв лайна. Зрозумівши, що сталося, Лю з оповідачем цієї історії спалюють книжки, залишаючи читачеві можливість прочитати фінал на свій розсуд. Аж до того, що товариш Мао таки щось собі знав, коли позакривав університети.

      Критики, звісно ж, радісно ухопилися за текст Сіє, побачивши в ньому «руйнування тоталітаризму європейськими ліберальними цінностями», хоча мені в цьому романі хижо посміхнулася зовсім інша ідея — знищення Бальзака внаслідок прочитання його творів «маленькою китайською кравчинею».