Сьогодні у Господарському суді Києва відбудеться чергове засідання у справі виселення окремих підрозділів Національного науково–дослідницького реставраційного центру України з корпусів по вул. Терещенківській, 9б і 9в. Генеральний директор центру Світлана Стрєльнікова побоюється, що воно стане крапкою у справі півторарічної судової тяганини: «Минулого тижня, під час останнього засідання, у мене складалося враження, що вердикт мали вже винести не на нашу користь. Але ми попросили перенести засідання, оскільки не вирішено питання мирової угоди, непідготовлена будівля для переселення...»

Це конфлікт між центром, який підпорядковується Мінкульту, та Київським національним музеєм російського мистецтва, що знаходиться у комунальній власності. Початки його були закладені ще у 1991 році, коли після зникнення радянської системи управління прилеглі до музею приміщення, що колись належали до садиби Терещенків (у їхньому маєтку знаходиться музей), автоматично відійшли до цього закладу. Проте це лише поверхня айсберга. При ближчому знайомстві з реставраційним центром, що досліджує та реставрує державну частину музейного фонду України, дивуєшся: як він іще взагалі працює?

«Після кожного показу публіка встає і співає Гімн України, довго не відпускаючи акторів зі сцени. А Григорій Гладій назвав цю постановку ударом у сонячне сплетіння», — повідомила Марія Матіос «УМ» відразу після закінчення міні–гастролей Івано–Франківського театру ім. Івана Франка в Канаді. Як відомо, на американський континент театр та письменниця вирушили минулого тижня, щоб дати три вистави: 7 квітня — в Оттаві, 8 квітня — у Монреалі та 10 квітня — у Торонто. Перед від’їздом, Марія Матіос, яка, до речі, отримала Шевченківську премію за роман «Солодка Даруся», заявила, що це перші гастролі українського театру в Канаді за часів незалежності. Організацією туру займалася американська продакшн–компанія.

Модна тенденція знімати художні фільми в 3D докотилася й до України — першим у цьому форматі став фільм «Кохаю і крапка» («Люблю и точка»). На те, що це продукт вітчизняного виробника, вказує українське фінансування («Фрі Лайн Студіо», FilmPort, «Ялта–Фільм», студія звукозапису Tretyakoff Production), український режисер, український оператор й українська акторка (хоча фільм знятий російською мовою). На запитання «Чому в 3D?» відповідає режисер Валерій Ямбурський: «Хотілося спробувати цю технологію — по–перше, а по–друге, потрапити в український прокат досить важко, тому треба чимось здивувати й прокатників, і глядача». Режисер знає, що каже, адже на його рахунку — дві знакові для нього роботи: «Приблуда» (симпатичний короткометражний фільм про песика) — фільм став фаворитом фестивалю «Відкрита ніч–2007» i відбув кілька фестивалів, та повнометражна картина «День переможених», який, проте, залишився непоміченим для нашого глядача. Тому коли на одному з фестивалів чесько–український продюсер Віктор Вільгельм запропонував йому роботу над новим ігровим фільмом, Ямбурський не сумнівався.

Проект «Космічна Одіссея 2011», що триватиме в «МА» протягом 6—28 квітня, уповні реалізує курс, обраний теперішньою дирекцією: повернення від ідеї створення «Українського Лувру» на 180 градусів і концентрація на contemporary art. Тиждень сучасного мистецтва «Космічна Одіссея», який, зважаючи на масштабність обраного для дослідження феномену, розтягнеться на три тижні, став першим проектом у цьому напрямi (до цього гендиректор Наталія Заболотна та її команда спеціалізувалися на перенесенні в «МА» з «Українського дому» арт–ярмарків та на комерційних fashion–шоу). «Уже кілька років я виношую ідею проведення в Києві міжнародного Тижня сучасного мистецтва. Ми вирішили зробити пілотний проект, для якого обрали «космічну» тему — адже 12 квітня виповнюється 50 років від першого польоту людини в космос», — пояснює Заболотна.

Успіх першого міжнародного кінофоруму в Одесі, що проходив минулого липня, породжує все більші амбіції у його організаторів. Фестиваль вихлюпується на нові майданчики (покази під відкритим небом відбуватимуться не лише на Потьом­кінських сходах — цього разу там покажуть відреставрований науково–популярний фільм 1927 року Фріца Ланга «Метрополіс», а й на Ланжеронівському спуску), до показу готують ще більше фільмів, запрошують ще більше зірок i фокусують увагу ІІ Одеського на виробничих етапах кінопроцесу. Усе це відбуватиметься в Одесі з 15 по 23 липня.

Цьогорічна «Французька весна» розпочинається на диво скромно, проте чим ближче до завершення, тим насиченішою стає програма. Такий стан речей, можливо, спровокувала зміна графіка в роботі Ізабель Юппер: знаменита французька актриса обіцяла відвідати Україну в квітні, під неї й розписали початок фестивалю ретроспективою її фільмів. «Але у неї почалися зйомки, і, можливо, щось вдасться зробити наприкінці квітня», — поділилася з «УМ» прес–аташе Французького культурного центру Вікторія П’явка. Очікуючи на акторку, починаємо знайомство із сучасною культурою Франції.

У літературних оглядах та інформаційних повідомленнях «Газети виборчої» чи інших польських видань останнім часом можна надибати повідомлення про щойно виданий новий роман польського письменника Павела Ящука «План Сари» (Plan Sary). Схоже, цей літератор виходить на провідні позиції в жанрі польської кримінально–детективної романістики: ще у 2004 році Ящук видав детектив «Фореста Умбра», який наступного року відзначили «Нагородою великого калібру» — літературною премією за кращий польський детектив року з грошовим додатком до неї у розмірі 10 тис. злотих (трохи більше трьох тисяч доларів). «План Сари» фактично є продовженням роману «Фореста Умбра», оскільки обидві книги поєднує головний герой, журналіст Якуб Штерн, який веде приватні розслідування і є великим майстром розгадування кримінальних загадок, та місце розвитку детективних сюжетів — передвоєнний Львів кінця 30–х років минулого століття.

Фільм «Червона шапочка» (Red Riding Hood), що вийшов у наш прокат, має обмеження «до 14 років» — і з цього варто виходити, якщо ви збиралися захопити на показ неповнолітнє чадо. Ні, загалом, там не так уже й страшно! Проте, повірте, неприємно, коли Гаррі Олдмен копирсається брудними руками у напівсирій печені, а за мить до цього вовкулака роздирав на шматки беззахисних селян. Утім усі ці криваві сцени не заважають «Червоній шапочці» залишити певне світле враження. І все це завдяки янголоподібній Аманді Сейфрід («Мамма Міа!», «Любий, Джоне», «Хлоя»), чий променистий погляд камера вихоплює щоп’ять хвилин.

«Ми зібрали вас, щоб розказати, яким чудовим має бути 5–й, ювілейний, «Гогольфест» у вересні. Але знову в нас проблеми з локаціями», — так привітав днями журналістів i друзів театру «Дах» директор фестивалю Влад Троїцький. Пошуки майданчика — тема актуальна для «Гогольфесту» (минулого року фестиваль вижили з «Мистецького арсеналу» через ремонт будівлі, хоча ця причина не заважає керівництву закладу проводити у довгобуді власні мистецькі заходи та Український тиждень моди). Але якщо вона постає другий рік поспіль — це вже скидається на злий умисел.

У вересні цього року — якщо цьому сприятимуть всі зірки — розпочнуться зйомки амбітного українського проекту, заанонсованого минулого року Оленою Фетісовою та Романом Балаяном. Біографічна драма «Параджанов» присвячена 90–літтю майстра (ювілей святкуватимемо у 2014 році). Озвучений бюджет картини чималий — один мільйон 980 тисяч євро, реалізувати його автори проекту збираються із копродюсерами з Нідерландів, Грузії та Вірменії. Сьогодні робота над фільмом виходить на реальні стартові рейки: протягом травня мають бути підписані усі контракти, а головне — знайшовся виконавець головної ролі, який також буде співрежисером картини разом із Оленою Фетісовою. Це французький актор вірменського походження Серж Аведікян, людина з цікавою долею й оригінальним творчим підходом: минулого року його короткометражна анімаційна стрічка Chienne d’histoire (українська прокатна назва — «Собачий острів») отримала Золоту пальмову гілку Канн.

Із актором ми зустрілися в Києві, під час його чергових консультаційних відвідин України. При першому ж контакті з 55–річним Сержем Аведікяном виникають стійкі асоціації із Сергієм Параджановим. Така ж сива борода, той же бешкетливий погляд оливкових очей, жива жестикуляція. Сам же актор активно культивує містичний підтекст перевтілення в геніального художника, розповідаючи історії про знайомство з Параджановим і їхнє особливе відчуття один одного. Олена Фетісова також підтримує цю думку: «Ми з Романом Балаяном довго переймалися тим, якого актора запросити на роль Пара­джанова, адже від цього залежить весь проект. Потім згадали про Сержа, якого я бачила в Єревані на фестивалі «Золотий абрикос». Коли ми з ним зустрілися, то він був без бороди, тобто ще не в тому образі, яким ви його побачили, але я відчула, що він зможе. Й Роман Гургенович, наш креативний продюсер, мене підтримав. Уже потім виявилося, що Серж знав Параджанова».