Суд Соломона

19.04.2011
Суд Соломона

Робота над колекцією Лянцкоронського.

Сьогодні у Господарському суді Києва відбудеться чергове засідання у справі виселення окремих підрозділів Національного науково–дослідницького реставраційного центру України з корпусів по вул. Терещенківській, 9б і 9в. Генеральний директор центру Світлана Стрєльнікова побоюється, що воно стане крапкою у справі півторарічної судової тяганини: «Минулого тижня, під час останнього засідання, у мене складалося враження, що вердикт мали вже винести не на нашу користь. Але ми попросили перенести засідання, оскільки не вирішено питання мирової угоди, непідготовлена будівля для переселення...»

Це конфлікт між центром, який підпорядковується Мінкульту, та Київським національним музеєм російського мистецтва, що знаходиться у комунальній власності. Початки його були закладені ще у 1991 році, коли після зникнення радянської системи управління прилеглі до музею приміщення, що колись належали до садиби Терещенків (у їхньому маєтку знаходиться музей), автоматично відійшли до цього закладу. Проте це лише поверхня айсберга. При ближчому знайомстві з реставраційним центром, що досліджує та реставрує державну частину музейного фонду України, дивуєшся: як він іще взагалі працює?

 

Війна музеїв

Приміщення центру розпорошені по всьому Києву — це три райони та шість адрес: Терещенківська, 9б і 9в (за які триває конфлікт), Терещенківська, 11б і 11в, проспект Науки і Лаврська (там, в адмінбудівлі «Мистецького арсеналу», центр орендує частину п’ятого поверху).

Ідемо на Терещенківську. Після суворого пропускного контролю потрапляємо у внутрішні дворики, щільно заставлені старою київською забудовою. В одній iз них — двоповерховій будівлі, що знаходиться просто за «спиною» Музею російського мистецтва, — розташовані наукові та науково–реставраційні підрозділи центру. Все тут дихає старовиною: як дерев’яні рами, невеличкі вхідні двері й радянські кахлі на підлозі, так і скарби Української дер­жави — давні ікони, цінні живописні полотна й старожитності. На першому поверсі з–за заґратованих дверей нас вивчаючим поглядом проводжає охоронець: у цій кімнаті під його опікою знаходиться скандальна картина  Мікеланджело Мерізі да Караваджо «Поцілунок Іуди» (твір наразі проходить експертизу). На другому поверсі — відділи реставрації творів олійного й темперного живопису — тут зайняті роботою над колекцією графа Лянцкоронського з Музею «Дрогобиччина».

«У цьому приміщенні ми знаходимося з дати заснування нашої організації, тобто з 1938 року, — розповідає Світлана Стрєльнікова. — Коли у 1991 році почали розподіл майна, то і Музей російського мистецтва, й уся ця земля відійшли до комунальної власності. Відтоді будинок, у якому ми зараз, знаходиться в оперативному управлінні музею». Протягом усього цього часу оформити стосунки між двома закладами культури не вдавалося. Так і сидять тут реставратори на пташиних правах, тепер суд визначає їхню долю. «Природно, що музей вимагає приміщення, адже вони їм також потрібні, — роздумує Стрєльнікова. — Але ситуація дуже неприємна, бо ми — два музейні заклади, що пішли на конфлікт».

Директор музею російського мистецтва Юрій Вакуленко солідарний із своєю колегою, проте як господарник захищає своє майно: «Нам також треба розширюватися. Наступний рік — «Євро–2012» i 90 років нашому музею, а в мене майже 13 тис. експонатів знаходяться у фондосховищі площею 250 кв. м. Я розпочав судовий розгляд, щоб зрушити справу з мертвої точки».

У маленькому темному кабінеті директорка запевняє, що центр абсолютно не тримається за будівлі на Терещенківській. Ідеться про те, щоб отримати одну будівлю, яка зібрала б розпорошені по Києву приміщення. Це питання стоїть уже роками. «Ви розумієте, як згубно впливає така територіальна роз’єднаність на твори, над якими ми працюємо? Якщо це твір мистецтва в аварійному стані, а фахівці й обладнання знаходяться за різними адресами?» — пояснює директорка. Донедавна реставратори тішили себе надією оселитися на території «Мистецького арсеналу» — попередня влада планувала збудувати там окрему будівлю під центр, тодішні міністри культури підтверджували такі наміри. «Оскільки планували, що «Арсенал» наповнять колекції українських музеїв, ми були б там як швидка допомога. Але зараз ситуація змінилася, не знаю, наскільки перспективно буде вирішено питання, хоча там залишаються дуже великі площі», — каже Стрєльнікова.

З цієї мотивації директорка відмовляється від компромісу Вакуленка: звільнити лише другий поверх, позаяк проблеми це не вирішить. А в музею на ці приміщення є вже свої плани. «Переселивши туди деякі наші служби, ми могли б звільнити третій поверх музею і вже за три місяці відкрити там п’ять залів експозиції радянського мистецтва, на це вже виділено кошти», — сказав як зав’язав Юрій Вакуленко.

Переможе сильніший

Центр заручився підтримкою Міністерства культури, де їм нібито пропонують знайти або альтернативне приміщення, або будівлю, щоб зібрати центр разом. Це має бути будівля з висотою стель не менше п’яти метрів, світлими кімнатами, відповідним кліматконтролем. За підрахунками Стрєльнікової, площа такого закладу має становити біля семи тисяч квадратних метрів (це якщо втілити в життя ідею постійно діючої виставкової зали — адже в центрі реставрують справжні шедеври й мистецькі твори світового рівня. У 2008–му, коли до 70–річчя центру проводили виставку відроджених шедеврів, цю експозицію визнали найкращою музейною подією року).

Наразі перед реставраторами стоїть пропозиція укладання мирової угоди, основний пункт якої — дата звільнення приміщень на Терещенківській. Як зазвичай це буває з музейниками, тут побоюються, що переселення відбудеться у стислі термiни: проблема не лише в переміщенні габаритного обладнання, а й у транспортуванні творів, що перебувають «на ремонті». Крім того, все «впирається» у гроші... «На переїзд грошей у нашому кошторисі немає. В основному, там закладена зарплата, оренда та сума на охорону (понад мільйон грн.) — вона значна через те, що ми розмiщуємося за кількома адресами», — каже Світлана Стрєльнікова.

«Якщо вони зараз не зможуть піти на компроміс i прийняти правильні позиції, вони точно опиняться на вулиці — бо прийде виконавча служба», — рішуче налаштований Вакуленко.

Не виключено, що незабаром центр «попросять» і з інших приміщень. До речі, Київський музей російського мистецтва хоче тут будуватися. Юрій Вакуленко трохи привідкриває свої плани: «У нас є передпроект будівництва нових будівель на місці цих, які колись були конюшнями Терещенків, вони не є пам’яткою архітектури, і є рішення про їх знесення. Ми хочемо зробити два підземні поверхи (фондосховища, технічні приміщення), піднімемо будівлю на шість поверхів вгору, зробимо скляний дах i розмістимо там зимовий сад скульптур. Тобто ми доведемо експозиційні площі музею до шести тис. кв. м».

Ця історія — як замальовка до казки про доброго господаря й поганого. Агресивні дії музею російського мистецтва таврувати якось важкувато: його претензії на приміщення мають підстави. Насправді, соромно бачити, у яких умовах працюють українські реставратори у ХХІ столітті, коли звичайний український школяр вільно користується телефоном iPhone (у той час у дворику на Терещенківській давні гравюри, що коштують, тисячі доларів, промивають від реагентів у старих кюветах, а паперові вироби прогладжують старою чавунною праскою).

 

ПЛАНИ

У вересні–жовтні планується виставка в Національному музеї Тараса Шевченка відреставрованих пам’яток із Музею «Дрогобиччина». Наступного року, також у Музеї Шевченка, — експозиція відреставрованих шедеврів пензля Шевченка.

 

КОМЕНТАРІ

Юрій Вакуленко,
директор Київського національного музею російського мистецтва:

— Я очолював реставраційний центр в Києво–Печерській лаврі й можу сказати, що зараз, коли немає держзамов­лення, реставраційна галузь практично згасає. Якщо в попередні десятиліття за рахунок виставкової діяльності необхідність у реставрації була, то зараз у музеїв є стабільний фонд, яким вони оперують, і рідко з’являється потреба в реставраційних послугах. Реальний розвиток реставраційної галузі у нас можливий, якщо приймуть відповідну дер­жавну програму.

Крім того, реставраційний центр не обов’язково має знаходитися в центрі міста. Наприклад, Всеросійський художній науково–реставраційний центр ім. Грабаря в Москві — величезна організація — розташований у декількох точках.

 

Інна Дорофієнко,
художник–реставратор вищої кваліфікації, заслужений художник України:

— Вакуленко спромігся відкрити судову справу проти єдиного в державі наукового реставраційного центру. І його дії щодо виселення центру з колишніх підсобних приміщень Терещенка неприпустимі. Вакуленко не знайомий з етикою реставратора, яка характерна для всіх культурних європейських держав.

Так, я погоджуюся, програма має бути. Але її відсутність не є причиною, щоб нищити наукову реставрацію в державі.