Минулої неділі в Українському домі в Києві презентували факсимільне видання рукописної пам’ятки середини XVI століття — Пересопницького Євангелія. Це перший відомий переклад євангельського тексту українською літературною мовою, який датується 1555—1561 роками. Рукопис Пересопницького Євангелія тільки раз на чотири роки — під час інавгурації Президента — покидає сховище. Саме на ньому присягали на вірність народові президенти незалежної України.
Востаннє чинний Константинопольський патріарх побував в Україні за місяць після Переяславської ради, та й то проїздом з Москви. Отже, вселенські патріархи не жалували нашу землю вже 354 роки. Нинішній Патріарх Константинопольський і Нового Риму Варфоломій І перерве цю сумну традицію, вочевидь, народжену не духовними різнобаченнями, а суто політикою. І якби не урочиста дата — 1020–річчя хрещення Русі, невідомо, як довго зустріч Вселенського патріарха з Україною ще залишалася б на межі неможливості.
Запрошення Варфоломієві І надіслала світська влада — Президент України Віктор Ющенко. Поділена церковна влада країни зробити цього не могла, бо ж очільник УПЦ Московського патріархату підпорядковується Алексію ІІ і не має відповідного статусу, а Київська церква самим Вселенським патріархатом вважається «неканонічною». Вшановувати візитом Київ чи ні — вирішував Синод у Стамбулі. Цьому передувала, вочевидь, значна внутрішня боротьба. Адже хоч як би Варфоломій І не говорив про сестринство православних церков, «старшосестринство» Російської вельми відчутне, й РПЦ дозволяла собі закинути Константинопольській «матері–церкві», що приїзд до Києва Вселенського патріарха неможливий без спеціального запрошення Алексія ІІ, духовно і юридично прописаного в Москві. За таких умов візит Варфоломія І до української столиці і «матері городів руських» радше можна розглядати як візит ввічливості, а не візит визнання.
У середу Варфоломій І прийняв у своїй резиденції, що в європейській частині Стамбула, групу журналістів з України. Розмову з нами чи, хай пробачить мені Його всесвятість, монолог Вселенський патріарх побудував так, щоб не зачепити краєм слова жодної актуальної гострої теми. І патріархові це вдалося — він зовсім відмовився відповідати на запитання. Отож бачення вселенським престолом міжукраїнського міжконфесійного діалогу залишилося нез’ясованим, як і питання визнання УПЦ Київського патріархату. Натомість Його всесвятість Варфоломій І розповів ось про що:
Резиденція Вселенського патріарха не помітна з вулиці — будівлі щільно туляться одна до одної і так повзуть на пагорб, тож якби не «КПП» із правоохоронцем у формі, важко було б зрозуміти, що ми під’їхали не просто до офісу чи житлового будинку, схованого за високим муром. Охорона потрібна. З кінця 80–х, відколи тут, у районі Фанар (так і перекладається з турецької — «фанарі», ліхтарі тобто), влаштовано резиденцію православної церкви, трапилося чотири теракти чи спроби терористичних атак. Зокрема, у грудні 1997 року постраждав сусідній житловий будинок і були людські жертви.
«Це справді був «чорний вівторок», так його охрестив український народ. Ніхто не сподівався такої жорстокості від працівників міліції, котрі ногами і кийками били людей похилого віку. Людей топтали, як худобу», — згадує учасник тих подій, член УНП Василь Червоній. Чому поховання предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату Володимира Романюка вилилося в сутички небаченої жорстокості? Хто винен у цьому? Відповіді досі не знайдено, та й мало залишилося тих, хто шукає.
У невеликому — всього півтори сотні дворів — селі Зарваниця Теребовлянського району Тернопільщини розміщений один з п’ятнадцяти світових духовних Богородичних центрів, визнаних Вселенською католицькою церквою. За своїм релігійним та історичним значенням він прирівнюється до славнозвісних Києво–Печерської та Почаївської лавр. Ще в 1867 році Ватикан надав чудотворній зарваницькій іконі Матері Божої паломницький статус, а в наші дні її щорічно відвідують сотні і сотні тисяч паломників з усього світу.
Виявляється, Київ охрещений завдяки зовсім не Візантії і святому Володимиру, а... тисячолітній нації русинів. Про це охоче розповідає закарпатський протоієрей Дмітрій Сидор. Цю горду ідею він уперше оприлюднив, вірогідно, на конференції «Москва — Третій Рим» у грудні 2006 р. у Сарові. Текст його доповіді у червні 2008–го передрукував сайт «Єдіноє Отєчєство». Владика пояснює, що етнонім «Русь» у Новгород і Київ приніс не Рюрик, а руси–русини з Карпатської Русі. Однак греки «витіснили карпатську кирило–мефодіївську спадщину» і утвердили на Русі іншу, візантійську, традицію. Отож, переконує протоієрей, «Велика Русь (Київська і Московська) поступово стала забувати, а потім і зовсім забула про Карпатську Русь як духовно–національний міст, через який прийшло в Київ і Москву християнство». Владика (він же — голова Сойму підкарпатських русинів) пророкує, що Москва стане Третім Римом лише тоді, коли возз’єднається (духовно і, звісно, державно) з русинами Закарпаття.
Харків’яни знають і пам’ятають владику різним: опліч когось він стояв на харківському майдані на початку 1990–х, хтось впізнає його голос на радіо, помічає на всіх важливих культурних і громадських заходах міста. Моє знайомство з цією людиною розпочиналося з Харківського університету, де владика, кандидат філологічних наук, викладає курс давньої української літератури. Цьогоріч, 12 липня, у день пам’яті святих апостолів Петра і Павла, виповнюється 15 років архієрейської хіротонії (висвяти на єпископа) владики. До цієї дати з’явилася чергова книжка архієпископа Ігоря — збірка інтерв’ю за останні 10 років «Розмови на межі тисячоліть», презентована у Львові та Харкові.
Спеціальних досліджень не проводив, але є в мене така підозра, що більшість населення найсхіднішої області України просто не здогадується про існування Української греко–католицької церкви. А серед тих, хто щось таке чув про неї, мало хто повірить, що на луганських теренах діють повноцінні парафії УГКЦ. І зовсім мало тих, кому відомо, що історія луганських греко–католиків починається зовсім не з 1991 року, і не з 1992–го (коли офіційно було зареєстровано місцеву парафію), а років на 30 раніше.
Науковці, пам’яткоохоронці, музейники й громадські діячі обурилися, дізнавшись наприкінці травня про ідею працівників секретаріату Президента передати 225–річну Андріївську церкву з балансу Національного заповідника «Софія Київська» у відання Української Автокефальної православної церкви. Відомо, що це творіння архітектора Бартоломео Растреллі не призначалося для постійних богослужінь, а є радше символом київського православ’я. Адже стоїть на місці, де, за легендою, пророкував і встановив хреста апостол Андрій. Пам’яткоохоронці ще раз подивувалися, що самозваний настоятель УАПЦ митрополит Мефодій (Кудряков), не раз помічений у хуліганстві й крадіжках, має лобі в поважній державній структурі. Ця малозрозуміла подія — привід поміркувати про анемічний процес реституції церковного майна у нашій державі, його засади і критерії.
Із багатьох наукових досліджень та публікацій відомо, як радянська влада у міжвоєнні роки поступово націоналізувала всі вірменські релігійні споруди (а деякі й знищила) на всій території УРСР і в Криму. А в повоєнні 1945—1946 роки така ж сумна доля спіткала вірменські храми Галичини. Разом із храмовими будівлями було конфісковано церковне майно релігійних громад. Поки що з усіх колишніх вірменських храмів Українська держава передала вірменським релігійним спільнотам лише п’ять храмів: у Євпаторії, Ялті, Феодосії, Старому Криму та у Львові.
