15років тому в Україні з'явилася Асоціація релігієзнавців. Самі ж релігієзнавці виникли за рік перед тим, коли у червні 1991-го Президія Академії наук прийняла Постанову «Про створення Відділення релігієзнавства Інституту філософії АН УРСР». До цього радянсько-українські дослідники релігійних почуттів трудящих гуртувалися довкола трьох столичних осередків упровадження атеїзму. За 15 років учені «діаметрально» змінили предмет дослідження й видали друком купу книжок — брошури з серії «Бібліотечка конфесій в Україні», 7 томів 10-томної «Історії релігій в Україні», 10 чисел щорічника «Релігійна свобода», 78 номерів щомісячника «Релігійна панорама». Триває робота над тритомною «Українською релігієзнавчою енциклопедією». У дванадцяти ВНЗ України введено релігієзнавчі спеціальності, а Відділення релігієзнавства систематично організовує Літні школи релігійної толерантності для молоді.
Чому ж за такого розквіту академічної науки, старань вищої школи і популяризаторства Асоціації релігієзнавців українське суспільство, включно з «високими особами», досі не має елементарних релігійних знань і навичок релігійної культури, а українські діти позбавляються змоги вивчати християнську етику?

Радянська влада намагалася знищити не лише українські церкви — Автокефальну православну та Греко-католицьку, а й Вірмено-католицьку. 11—14 квітня 1945 року, за вигаданим НКВС обвинуваченням, силовики арештували верховного архієпископа Львівського, митрополита Галицького, предстоятеля Української греко-католицької церкви Йосипа (Сліпого) разом із владиками. Невдовзі були арештовані всі настоятелі дочірньої Вірмено-католицької церкви в Україні, на чолі з вікарієм-предстоятелем Дiонiсієм Каєтановичем. Одним з «обвинувачень» на адресу двох «неканонічних», за мірками партійних ідеологів, церков, була байдужість до масових репресій, які провадили нацистські окупанти стосовно мирного населення під час Другої світової війни.

Другу в Києві грузинську парафію презентували в Києво-Печерській лаврі 8 червня. Тут, в церкві Різдва Богородиці, тепер заплановане щосуботнє богослужіння грузинською мовою. Про потребу такої парафії, підпорядкованої Московському патріархату, заговорили після того, як у церкві Різдва Христового на Подолі з благословення грузинського патріарха Iлiї II та Патрiарха Київського i всiєї Русi-України Філарета стала діяти грузинська спільнота святого Католікоса Киріона.

У Євангелії від Матвія є такий епізод. Коли Христос увійшов до Капернаума, до нього наблизився сотник і благав його уздоровити слугу, що лежить розслаблений. Коли Христос погодився і сказав, що прийде до нього і уздоровить, сотник мовив: «Недостойний я, Господи, щоб зайшов Ти під стріху мою... Та промов тільки слово, — і видужає мій слуга! Бо й я — людина підвладна, і вояків під собою я маю, і одному кажу: піди — то йде він, а тому: прийди — і приходить, або рабові своєму: зроби те — і він зробить». Ісус здивувався силі віри сотника: «Іди, і як повірив ти, хай так тобі й станеться!»— І тієї ж години слуга одужав.

Галасування РПЦ про «розкольництво» і «неканонічність» Київської церкви нагадує «психічну атаку». Насправдi російським церковникам є що приховувати і від чого відволікати увагу і української, і світової громадськості. За п'ять століть після неканонічного акту розколу (15 грудня 1448 року Київську кафедру було перенесено до Москви i вперше було обрано митрополита без згоди Вселенського патріарха), її ієрархи й паства загіпнотизували себе думкою, що центр православ'я міститься у Москві, а завдання церкви — слугувати державі.

Перехід настоятеля автокефального храму в селі Вікторів Галицького району в лоно греко-католицької церкви став останньою краплею, що переповнила чашу терпіння митрополита Галицького УАПЦ Андрія. «Я пропоную встановити своєрідний мораторій на перехід священиків, аби зупинити цей хаос, — сказав «УМ» владика Андрій. — Навіть за СРСР була передбачена певна процедура, яка унеможливлювала подібні дії. Тоді існувала так звана реєстрація, яка впорядковувала систему богослужіння в конкретному храмі: священик отримував указ від єпископа і дозвіл від комітету у справах релігії. Якщо він залишав прихід, то автоматично позбавлявся права займатися тут душпастирською діяльністю».

Пов'язати своє життя з дивами — тими, що від Всевишнього, — йому, мабуть, на роду було написано. Судіть самі. Народився Зиновій Колісник якраз на Спаса у селі з унікальною (принаймні в Україні таких більше точно нема) назвою Божиків, що у Бережанському районі Тернопільщини. Кілька століть тому назвали його так на честь майстрів, які тут проживали і виготовляли з каменю та дерева чудернацькі фігури, що їх місцевий люд називав богами. По три таких, що зображали величних чоловіків без головних уборів і в строях, схожих на нинішні архієрейські, висотою майже у два людських зрости, стояли колись на кожному з чотирьох в'їздів до села, наче охороняючи його. В ранньому дитинстві Зиновій бачив їхні залишки, до сьогодні ж, на жаль, не збереглося вже нічого.
А на світ малий Зиновій теж не без допомоги дива з'явився — мама босоніж ходила на прощу до святих місць, і, вимолюючи там дитя, обіцяла, що віддасть його на службу Богові.

«Живими силами українського духовенства на початку революції утворено було Українську Церковну Раду, що ставила своїм завданням перетворити церковне життя на Україні на основі старих релігійно-національних традицій та, відповідно, новим сучасним вимогам життя», — писав міністр віросповідань Української Центральної Ради професор Олександр Лотоцький. Духовно-національне піднесення в час Української революції дало сили втілити ідею повернення Київській церкві права на свободу. Однак цьому перешкодив більшовицький переворот.

Життя нашого суспільства часто не збігається з духовним виміром. Постає питання: як можна світське життя народу покласти на духовну матрицю? Як наш видимий світ поєднати зі сферою невидимого?

«Моніторинг релігійної свободи в Україні з особливою увагою до стану релігійної толерантності», що його упродовж 2006 року здійснювала РІСУ, виявив переважно неприємні суспільні тенденції. А саме: нерозуміння постатеїстичним суспільством суті церковного життя і розпалювання ворожнечі. Звіт моніторингу містить грунтовний аналіз законодавства, відомості про стан державно-конфесійних відносин, земельно-майнові проблеми, вандалізм у святинях, перешкоди в освітній і богослужбовій діяльності. Моніторинг РІСУ проводила за підтримки Фонду сприяння демократії посольства США в Україні, Інституту релігійної свободи та відділу релігієзнавства Інституту філософії НАНУ. Додатковим завданням проекту було інформування окремих осіб та релігійних організацій про їхні права, систематичне відслідковування та оприлюднення їх порушень. «Церквам треба навчитися захищати себе, заявляти про несправедливості, звертатися по допомогу», — переконаний керівник проекту, директор РІСУ Тарас Антошевський.