Перехід настоятеля автокефального храму в селі Вікторів Галицького району в лоно греко-католицької церкви став останньою краплею, що переповнила чашу терпіння митрополита Галицького УАПЦ Андрія. «Я пропоную встановити своєрідний мораторій на перехід священиків, аби зупинити цей хаос, — сказав «УМ» владика Андрій. — Навіть за СРСР була передбачена певна процедура, яка унеможливлювала подібні дії. Тоді існувала так звана реєстрація, яка впорядковувала систему богослужіння в конкретному храмі: священик отримував указ від єпископа і дозвіл від комітету у справах релігії. Якщо він залишав прихід, то автоматично позбавлявся права займатися тут душпастирською діяльністю».
Хоча наприкінці дев'яностих років минулого століття на Івано-Франківщині в основному завершилося переформатування релігійних громад здебільшого на користь греко-католиків, між кліром УАПЦ та УПЦ КП не припинялося неоголошене змагання за серця відданих Вселенському патріарху краян і «православні» будівлі. Після розколу 1995 року у прикарпатських автокефалів залишилося лише 147 храмів із 396, тому вони болісно реагують на спроби переманювання своїх священиків разом з культовими спорудами, з якої б конфесійної сторони не виходила спокуса.
На відміну навіть від легковажної вітчизняної політичної практики, процедура перебіжки духовного отця з однієї конфесії в іншу не обтяжена умовностями: якщо він змінив православні ризи на греко-католицькі, то нові колеги-священики приймають його до свого табору, прочитавши молитву. Перехід від автокефалів під духовні стяги УПЦ КП взагалі нічим не «освячується», тобто сприймається «за фактом».
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
