Про трагедію, що «спіткала» мільйони людей в Україні у ХХ столітті, тепер багато говорять і пишуть. Однак хто влаштував ту трагедію? Не була ж вона «стихійним лихом». Хтось її замислив, розпланував і поетапно здійснив. Розстріляні в братських могилах про це не розкажуть, а значна частина архівів спецслужб досі запечатана грифом «совєршенно сєкрєтно». Утім ще є чимало тих, кому смертний вирок було замінено на десятки років концтаборів. Сьогодні вони, а також родичі убитих мають довідки: «реабілітований за відсутністю складу злочину». Отже, свого часу хтось засудив їх несправедливо. У кожного з них був слідчий, який фальшував справу, і суддя, який судив невинну людину. Чому б не оприлюднити їхні прізвища?

За своє життя Володимир Горбовий не раз ставав легендою. Офіцер Української Галицької армії, один з організаторів Української військової організації, головний суддя ОУН, офіційний адвокат Степана Бандери на політичних процесах, голова Українського національного комітету. І водночас в’язень польських, німецьких та радянських тюрем і концтаборів.

Відкриття музею приурочили до 90–ліття Акта злуки, що затвердив єдність в одній державі Центральної й Східної України, Галичини, Буковини, Закарпаття. Указ про відзначення річниці цієї події Президент Віктор Ющенко підписав 12 грудня минулого року. В одному з пунктів указу йшлося про створення у столиці музею УНР. Утім підготовча робота розпочалася задовго до цього. Розміщений новий музей у Будинку вчителя, де свого часу працювала Центральна Рада. Про «екстрим» пошуку для експозиції розпорошених по світах пам’яток української революції читачам «УМ» розповідає «батько» музею, заввідділу музейної і виставкової діяльності Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Олександр Кучерук.

Рівно через п’ять років після проголошення українського Акту Злуки помер Володимир Ілліч Ленін. Ця подія настільки зворушила українців у СРСР, що відтоді щороку 22 січня вони під пильним наглядом партійних товаришів напозір сумували й підсвідомо раділи. Бо в глибині колективної народної пам’яті, у живучих клітинах спинного мозку в’юнився «спогад про майбутнє». Зокрема, якісь туманні образи надзвукових літаків із києворуськими тризубами на крилах і маркер жовто–блакитних прапорів в усіх райцентрах на теренах від Сяну до Дону і від Криму до хутора Михайлівського.
Із 1939 року українців галицьких теж стали привчати сумувати 22 січня, а в 1945–му до гурту приєдналися закарпатці й буковинці. По телебаченню цього дня показували довгі черги до непохованого тіла Ілліча, а в дитячих садочках і школах педагоги розповідали дітям про велич утрати. 22 січня 1990 року ті, хто найкраще засвоїв «мавзолейну науку», сварилися й махали кулаками з тротуарів і кватирок тролейбусів на молодих і літніх українців, які творили «ланцюг єдності» посеред автошляхів і вперше відкрито раділи — разом.

День Соборності в столиці Галичини відзначають урочисто, але без зайвого пафосу: гроші відверто економлять. Прелюдією до свята стало прибирання могил та пам’ятників видатним дiячам УНР i ЗУНР, похованим на Львівщині. Як розповів «УМ» начальник управління сім’ї та молоді Львівської облдержадміністрації Андрій Рожнятовський, «ми насамперед намагались змінити підхід до подібних урочистостей, бо ж Україну треба любити не на словах. Саме тому ми зібрали представників тридцяти громадських організацій Львівщини і попросили зосередитись не на урочистих дефілядах, а насамперед на похованнях героїв, які вірою і правдою виборювали незалежність і цілісність України. І люди справді перейнялися, бо ж не годиться, коли могили й пам’ятники припадають снігом, і нема кому свічку запалити».

Осоромилися ті провидці, котрі передрікали занепад інтересу прикарпатців, розчарованих сучасною політикою і політиками, до постаті, як дехто висловлювався, «неактуального» в нинішніх українських реаліях Степана Бандери. Тим паче, мовляв, що урочистості на його честь мали відбутися після новорічної «шампанізованої» ночі. Та песимістичні прогнози спростували щонайменше десять тисяч іванофранківців, котрі 1 січня зібралися на Європейській площі, аби особисто засвідчити повагу до Головного провідника ОУН і взяти участь у освяченні щойно збудованих пам’ятника Степанові Бандері й Меморіального музею учасникам визвольних змагань. Охочих побувати на урочистостях було значно більше, ніж змогло добратися до меморіального комплексу, розташованого на околицях обласного центру. За недогляду місцевої влади чи інших дивних обставин, на маршрути вийшло зовсім обмаль мікроавтобусів, відтак їх на зупинках не дочекалися сотні іванофранківців, котрі бажали вклонитися Бандері. Утім ані ця транспортна оказія, ані мороз із вітром не зіпсували піднесеної атмосфери справжнього національно–патріотичного свята.

Про Степана Бандеру — одного з найвпливовіших керівників українського національно–визвольного руху ХХ століття — написано чимало і всілякого. Його образ, люто заквецяний брудом радянської пропаганди, в останнє десятиліття «просвітлів» стараннями сучасних українських дослідників. Отже, той, хто серйозно цікавиться роллю цієї легендарної особистості у вітчизняній історії, знайде достатньо неупереджених публікацій, аби відповісти на запитання, ким же насправді був Степан Бандера: ідеологом націоналістичних бандформувань чи героєм нації?

Урочистості до 100–річчя з дня народження Степана Бандери розпочнуться у Луцьку 26 грудня урочистою академією і концертом у народному домі «Просвіта». Ця імпреза за участі трудових колективів, учителів, студентства, духовенства, учасників національно–визвольних змагань, лідерів політичних партій та місцевої влади за своєю загальною стилістикою, на жаль, не відійшла від традицій святкування радянських пам’ятних дат на кшталт «ювілею великого Леніна». Позбутися стереотипів минулого людям, які на них виховувалися й виросли, наразі непросто. Хоча луцька міська влада й намагалася вирізнитися чимось оригінальним. Для цього запрошувала на зустрічі провідних журналістів, викладачів ВНЗ і політологів, аби порадитися, як краще відсвяткувати круглу дату. І на цих зустрічах звучали пропозиції провести святкування достойно, але без фанатизму.

Україну один за одним залишають її герої, свідки великої епохи національно–визвольних змагань. У ніч із вівторка на середу цього тижня відійшла до кращого світу Оксана Бандера, наймолодша із сестер провідника ОУН Степана Бандери. Усі Бандери були особистостями такими сильними, а їхні життєві шляхи були такі тяжкі й непересічні. Пані Оксана відбула 48 років заслання, таборів, каторги, набагато більше за багатьох українських дисидентів, маючи в серці найпершу цінність — свою родину. Вона і не ховалася в тіні свого визначного брата Степана Бандери, і не намагалася зробити якихось дивідендів зі свого прізвища чи «каторжного стажу». Усі ці півстоліття на чужині вона мріяла повернутися додому. Її мрія здійснилася, пані Оксана прожила старість на Батьківщині, і сьогодні виконають її останню волю: Оксану Бандеру поховають на цвинтарі у рідному селі Старий Угринів, біля сестер.

Геноцид ударив по обох скронях нації: «куркульській» — почуттю власника, основі економічної незалежності, і духовно–національній — базі незалежності політичної. У переддень 75–х роковин Великого голоду «УМ» спробувала з’ясувати: наскільки рани від цього удару сьогодні зцілені чи хоча б знеболені. Чи відновленою є правда не лише в історичних дослідженнях, а й у реальності — у правовому полі, економічних відносинах? Чи хтось в Україні працює над практичними питаннями: психологічної, соціальної і медичної реабілітації жертв голоду та їхніх нащадків, компенсації селянам за відібрані домівки, землю і примусову працю?