Донеччина — край, у якому після ІІ Світової війни, згідно з «мудрим» планом Компартії, утворено особливу «зону». Особливим тут було (і залишається) все: освіта, господарювання, інформаційна політика. Дбайливо підживлювався міф про всуціль «червоно–пролетарський» Донбас — приклад для «націоналістично–куркульських регіонів». Отож за п’ять–шість десятиліть і місцевий люд, і Велика Україна забули, що ця багата на корисні копалини місцевість славиться й історією козаків–першопрохідців, і українським визвольним рухом ХХ століття. Нарешті, про історичні реалії нагадала виставка архівних документів 1930—50 років «Східна Україна у підпіллі ОУН і УПА», організована Всеукраїнсько–громадською організацією «Студентське братство». Вона вже експонувалася в Києві, на часі — презентація у Донецьку й Луганську. На стендах — 40 фотографій, а загалом зібрано понад 120 світлин керівників ОУН і товариства «Просвіта», протоколи допитів та спогади родин учасників підпілля, документи НКВС про боротьбу ОУН із німецькими окупаційними органами на Донбасі. Про це — наша розмова з автором виставки, координатором «Східно–української історико–краєзнавчої асоціації», істориком із Донеччини Олександром Добровольським.

«Останньою романтичною війною» назвали історики події, що відбулися на Галичині дев’яносто років тому. Ця війна закінчилася не на користь українців, але міф про неї виховував не одне покоління галичан. Про «Листопад» писали поети й прозаїки, ця подія впродовж багатьох десятиліть пробуджувала патріотичні почуття громадськості. На порозі — 90–та річниця «листопадового зриву» — події, яка дала в ХХ столітті одну із найяскравіших, хоч і локальних, перемог та одну із перших надій на Державність.

Гасло «Бандитам — тюрми!» не годиться для організаторів смертельного голоду в «житниці Європи». Тих злочинців уже немає на світі. Когось із них «прибрали» у 1937 — 38 роках. Утім переважно вони померли в орденах, при грошах і славі. Дехто — з пам’ятником при житті. Деякі з тих пам’ятників бовваніють у вільній Україні. Селяни залишаються пограбованими (жодному розкуркуленому не повернули відібраної землі й компенсації за майно), у багатьох українських школах і районних краєзнавчих музеях досі переконують, що в 1932—33 роках в Україні «була посуха». Утім Київ, перед яким діаспора все активніше розвіює туман невизначеності, дедалі більше розуміє: засудження задавненого злочину відкриє дорогу для покращення сьогодення. Для цього і потрібні виставки, освітні програми, музей і міжнародний судовий процес, про які розповів «УМ» голова Міжнародного координаційного комітету Світового комітету українців Стефан Романів.

Тут цілком заборонено алкоголь. А пауза для перекуру лише одна на добу: з дванадцятої нуль–нуль до дванадцятої нуль–п’яти. Нещодавно любитель посмоктати цигарку втік на річку і викурив її «позапланово». У таборі «Відвага» це розглядали як НП. «Ну дуже суворо поставилися, — хитає головою Віктор Рог, громадський діяч, письменник, який приїхав проводити заняття у таборі. І посміхається. — Аж я відчув потребу у чомусь покаятися».
Якщо таку подію розглядають як надзвичайну, то можна уявити загальні вимоги до дисципліни. Інакше, вважають організатори, не можна. Бо тут виховується дух. Тут стають сильнішими і мудрішими. Тут будують себе такими, яких потребує Україна.

Ми знаємо Василя Барку переважно як автора першого українського роману про Голодомор 1932—1933 років — «Жовтий князь», котрий з очевидних причин з’явився в Україні аж у 1991 році. Саме тоді екранізація цього роману Олесем Янчуком «Голод — 33» значною мірою вплинула на результат референдуму 1 грудня. Утім у Нью–Йорку «Жовтий князь» був виданий окремою книжкою ще в 1963 році. Та й це не єдина праця Барки, якою можна пишатися.

У селі Вереміївка на Черкащині цього літа вперше відбувся козацький вишкільний табір «Вереміївська Січ на Дніпрі». Базою для таборування стала територія музейного комплексу Володимира Недяка «Козацькі землі України». У 2006 році пан Володимир отримав Шевченківську премію за книгу «Україна — козацька держава» і розпочав будівництво скансену у Вереміївці. Вже є вітряки, господарські споруди для утримання волів, коней, кіз. Будується «хутір Тараса Бульби».

Так склалося, що ім’я Степана Бандери стало символом для націоналістичного руху, а сам Бандера ще за життя став живою легендою. Але час від часу варто пригадувати, що людина є частиною свого роду. А у випадку Степана Бандери слід згадати про предків, які заклали патріотичний підмурівок у майбутнього Провідника ОУН, про братів та сестер, що заплатили дорогу ціну за діяльність брата, про дітей, які з дитинства пережили разом зі своїм батьком те, що випало на його долю.

Мабуть, немає більш запеклих борців за права російської мови на українських теренах, ніж серед луганського «бомонду». От тільки чомусь ці «гаспада» і «таваріщі» замість того, щоб видавати зразки російської усної та письмової, говорять якимось «приблатньонним» сленгом і навіть доноси на своїх опонентів не вміють написати без граматичних помилок. Не кажучи вже про дубову стилістику цих «документів». То, може, байки про одвічну російськість захопленої ними території є, м’яко кажучи, перебільшенням?

Із десяток наметів на зеленій галявині, перед ними — майданчик, де багато дітей. Це літня історична школа, вперше організована в селі Кононівка на Черкащині. На отій зеленій галявині колись розташовувалася садиба відомого громадського діяча і мецената Євгена Чикаленка. У нього гостювали Михайло Грушевський, Іван Франко, Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський. Коцюбинський навіть написав тут один із найвідоміших своїх творів — «Інтермецо», присвячений кононівським полям — отим, що їх діти щоранку бачать, виходячи з наметів, і щовечора милуються, як за них заходить сонце. Упродовж дня діти, окрім спортивних змагань і конкурсів, їздять на екскурсії історичними місцями Черкащини. Скажімо, в Канів на могилу Тараса Шевченка, у Богданівку — на батьківщину художниці Катерини Білокур, у Чигирин і Суботів — на родинне обійстя гетьмана Богдана Хмельницького, до Холодного Яру і Мотронинського монастиря, де зберігся дуб Максима Залізняка. Потім, на «розмові під берестом», обговорюють побачене і дискутують про україн­ську історію та роль у ній видатних постатей. Ті берести садив ще Євген Чикаленко, деревам понад 100 років.

Мовознавці виводять назву цього стародавнього свята від санскритського «куп» — блищати, переливатися, що вказує на зв’язок із сонцем. У радянські часи свято стали вважати «плодом забобонів» і «пережитком минувшин». Його все ще святкували переважно по селах, утім за дивовижними, створеними в клубах, сценаріями. Пам’ятаю найперше Купала, на яке я потрапила восьмирічною дитиною, гостюючи в бабусі на Полтавщині. Святкували його всім селом, хлопці десь добували гумові колеса, складали їх на купу і палили всю ніч, від чого довкола плив страшенний сморід. Дівчата у спідницях із вербових гілок танцювали і співали пісень, а керував святом… Нептун із саморобним тризубом. Поступово в багатьох регіонах свято Купала для молоді, як і будь–яке інше свято, перетворилося на банальну нагоду зібратися за пляшкою і втратило будь–який сакральний зміст. Останнім часом Купала набирає популярності серед «просунутої» молоді, яка цікавиться історією і культурою свого народу. Святкують його з 21 на 22 червня або з 6 на 7 липня — коли кому до вподоби. Обряди однакові — як наприкінці червня, так і на початку липня. Тому охочі посвяткувати в липні можуть використати досвід своїх «попередників».