Проблема самоідентифікації турбує не лише українців як націю. Тією ж проблемою сьогодні посилено займаються хлопці, які — будемо сподіватися, тимчасово — захопили контроль над східними теренами України. Можливо, події розгорталися б інакше, якби «донецькі» змогли прибрати до рук усю Україну. Цей план зірвався. І тому вони сьогодні посилено намагаються провести легітимацію свого становища й придбаних капіталів. Не легалізацію — із цим у них проблем майже не виникало. Їм потрібно «освятити» своє існування при владі й грошах певною історичною традицією. Звідси й така істерична боротьба сьогодні за шкільні підручники, причому не лише з історії, а й із літератури.

Спроби українських демократичних сил виступити на парламентських виборах єдиним фронтом зазвичай завершувалися невдачею. Гучно розрекламовані блоки швидко розвалювалися, а їхні уламки суттєво не добирали голосів. Якщо українські демократи й об'єднувалися по-справжньому, то хіба за п'ять хвилин до розстрілу. Новітня історія України поки знає лише один випадок, коли національні демократичні сили пішли на парламентські вибори єдиним списком. Це було 1939 року, в маленькій державі Карпатська Україна...

«А, це той студент, що не боїться протестувати», — відгукнувся про Сергія Пархоменка перший проректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олег Третяк. П'ятикурсник історичного факультету КНУ, справді, один із небагатьох, відкрито виступає за покращення іміджу столичного університету, тобто проти звільнення з роботи досвідчених старших професорів, утисків свободи слова і зловживань адміністрації ВНЗ, скажімо, щодо університетської землі. Дипломну роботу Сергій пише про іноземні формування в УПА. Його псевдо «Багряний» стоїть під цікавими публікаціями про український визвольний рух.

95 років тому в аудиторіях Львівської академічної гімназії перші пластуни склали присягу бути вірними Богові та Україні, допомагати іншим, жити за пластовим законом та слухатися пластового проводу. З того часу учасниками першої та найчисленнішої скаутської організації країни стали десятки тисяч українців. Схоже, з часу відродження організації на початку 90-х уже всі чули про її історію, ідейних натхненників — Бандеру, Шухевича, почесних сьогоднішніх пластунів — Президента Віктора Ющенка, голову Української греко-католицької церкви кардинала Любомира Гузара...

Українські патріоти Харкова переживають ефект дежа вю. Здається, з часу останньої барикади на лінії національно-визвольного фронту минуло добрих 15 років. Поборники незалежності вже давно перекували свою ідеологічну зброю на просвітницькі орала і, схоже, навіть були готові відчути себе ветеранами на заслуженому відпочинку. І раптом з якоїсь невідомої причини виборені ними «трофеї» різко впали в ціні. А водночас із просто невблаганною швидкістю у місті почав розмножуватися підзабутий вірус українофобства. Вакцина від нього, можливо, і є. Але практично скористатися нею досить проблематично.

До 2004 року політики не звертали особливої уваги на українські підручники з історії. Лише комуністи безуспішно воювали зі шкільними текстами. «Помаранчеві» події показали, що в Україні підросло покоління, вільне від стереотипу пiдлеглостi Москвi. Звідки з'явилися ці молоді патріоти, які майже не читають українських газет, журналів і книжок (бо їх втричі менше, ніж російських), слухають ФМ-радіо, просякнуте тюремною романтикою, дивляться в кінотеатрах дубльовані російською фільми і ходять у переважно постсовкові школи? Студенти й школярі в час небезпеки стіною стали на підтримку свободи у своїй країні. А сталося це, на моє глибоке переконання, завдяки нинішньому українському підручнику з історії. Це чудово збагнули «по той бік барикад». І тепер за сприяння віце-президента Дмитра Табачника розгорнули шалену кампанію з дискредитації тієї сфери культури, де Україна за 15 років досягла відчутного успіху.

В Україні могил героїв, мабуть, більше, ніж калинових кущів. Однак досі немає переліку місць пам'яті — не те що електронного, а хоча б на папері. У вигляді своєрідної мапи зафіксованої національної історії. Як це прийнято в зацiкавлених своїм нацiональним «я» суспільствах. Кілька громадських організацій і одна державна декларують свою причетність до такої праці. Утім реальний і відкритий облік пам'ятних місць та фахове інформування про них в Українi провадить, здається, тільки львівське товариство «Пошук».
Якось, мандруючи інтернетівськими місцями пам'яті, я випадково натрапила на Віртуальний музей ГУЛАГу. Виявилося, що в ньому на високому рівні представлено експозиції майже десяти українських музеїв тоталітаризму та визвольного руху. Стало цікаво: як одна організація змогла подвигнути таку, непідсильну цілій державі, справу? Виявилося, що товариство не тільки музеями опікується, а й досліджує місця поховань, встановлює імена загиблих, описує пам'ятники й меморіальні дошки. Тобто наповнює скарбницю національної пам'яті. Про все це — наша розмова з головою львівського товариства «Пошук» Інною Федущак.

Є люди, яких годиться вважати взірцем, прислухатися до їхньої думки і цитувати при нагоді їхні праці. Легендам нашого часу не слід помилятися. Але молоді завжди притаманно сперечатися, не погоджуватися з канонами і ставити під сумнів думку авторитетів. Нещодавно, на презентації книжок видавництва «Смолоскип» з нагоди 100-річчя Івана Багряного та Олени Теліги, молодь вразив виступ доктора філософії, колишнього політв'язня Євгена Сверстюка. Він залюблено відгукувався про еліту 1930-х років і заперечував існування хоча б трішки подібних сучасників. Філософ із плеяди шістдесятників вважає, що сьогодні немає націоналістів. Я не можу з цим погодитися, бо знаю таких особисто. Та невже сперечатимуся з самим Євгеном Сверстюком?

Подвійний парадокс української історії! Правда про найбільшу національтну трагедію вперше прийшла до нас з-за окену. Так само визнання Голодомору актом геноциду української нації і вшанування його жертв також почалося за кордоном.

Хоч би скільки помилок наробив Віктор Ющенко, прирікши себе на роль політичного камікадзе, внесений ним на розгляд Верховної Ради проект Закону «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» різко підносить його над іншими керівниками за гостротою відчуття національних проблем.