Повстанець із студентів

17.04.2007
Повстанець із студентів

Сергій Пархоменко. (Фото автора.)

      «А, це той студент, що не боїться протестувати», — відгукнувся про Сергія Пархоменка перший проректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олег Третяк. П'ятикурсник історичного факультету КНУ, справді, один із небагатьох, відкрито виступає за покращення іміджу столичного університету, тобто проти звільнення з роботи досвідчених старших професорів, утисків свободи слова і зловживань адміністрації ВНЗ, скажімо, щодо університетської землі. Дипломну роботу Сергій пише про іноземні формування в УПА. Його псевдо «Багряний» стоїть під цікавими публікаціями про український визвольний рух.

 

      — Сергію, у вас така чиста українська мова. Мабуть, ви спеціально її вивчали?

      — Я з російськомовної родини, мої батьки закінчили Московський університет, мама — доктор філософських наук, але українську знав, бо нею розмовляв дід. Жили у Дніпропетровську, потім переїхали до Києва. У 2001 році, коли відбулися події 9 березня біля пам'ятника Шевченкові, акції «Україна без Кучми», для мене ожила історія, яку читав у книжках. Я побачив, хто є народ і хто проти нього, познайомився зі студентами iз Західної України, які не боялися висловлювати свою позицію. Поступив до 11-го класу Київського гуманітарного ліцею, завдяки чому став студентом Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Мені дали хороші знання, до того ж, університет опікувався ліцеїстами і знав, хто з них добре проявив себе. У ліцеї були зустрічі з дисидентами, патріотичними політиками, громадськими діячами. Коли ще був живий В'ячеслав Чорновіл, він був головою наглядової ради ліцею, роздобував кошти для стипендій обдарованим учням, премії вчителям.

      — Після ліцею ви потрапляєте на історичний факультет Київського університету. Яким було враження?

      — Спочатку неприємне. Україномовні студенти з регіонів (з Києва таких майже не було), відчуваючи якусь неповноцінність перед столичними, переходили на російську. Навіть галичани. Спочатку мене вважали «помішаним українофілом» через те, що я розмовляв українською. Але потім увага киян перекинулася на тих, хто ламали себе й намагалися говорити російською. Студентські гуртки і братства проходять у нас через горнило ректорських уподобань. Приємно, що нам дозволяли проводити кіноклуби, де показували українські фільми — «Нескорений», «Тигролови», «Вишневі ночі», світову класику. Утім зустрічі з ветеранами УПА не заохочувалися. Мовляв, немає вільної аудиторії (у величезній будівлі червоного корпусу). А тепер, за дорученням Дмитра Табачника, перероблюють підручники з історії, щоб вони не відрізнялися від російських. Уже є конкретні приклади, коли в підручнику з військової історії для дисципліни «Загальна допризовна підготовка» не сказано про український визвольний рух. Отже, молодь має вважати, що «Шухевич — головоріз, а Бандера — політичний авантюрист». Раніше я і сам гадав, що українські повстанці були колаборантами Німеччини. Але після подій 2001 року захотів розібратися, багато читав, писав роботи на історичну тему. Найбільше уваги приділяв українському дисидентському і визвольному рухові. І визначився: УПА — це для мене один iз найцікавіших періодів української історії.

      — Ви написали цікаву розповідку про повстанський рух на Кубані.

      — Так, це одна з найцікавіших тем. Адже я народився на Кубані, у Краснодарському краї Російської Федерації. Мій прадід Мирон Чикін — офіцер кубанського козацького війська, він служив у Білій гвардії у генерала Корнілова і загинув у бою з більшовиками під станицею Брюховецька в 1918 році. Родину розкуркулили, тільки диво врятувало її від голодної смерті 1933 року. Прізвище мого двоюрідного прадіда — Погорілий — змінили в радянському паспорті на Погорєлов. Він був отаманом станиці Криловська, звідки походить мій козачий рід. Вважається, що мої предки прибули разом із козаками, які в 1792 році, після знищення Запорозької Січі, приєдналися до Головатого і Чепіги і переселилися на Кубань. Курінь Криловський став станицею. Вважалося, що представники цього куреня походять із нинішньої Кіровоградщини. Дехто з родичів прийшов з-за Уралу. Бабуся, по материній лінії, Ганна Чика (під час українізації на Кубані у 1920-х роках прізвище Чикіна таким чином змінили) закінчила українську школу на Кубані, але мою матір під час радянської влади виховувати в таких традиціях було небезпечно. Мій дід був політв'язнем, та й бабуся пережила голод, репресії, війну. Вона знала достеменно походження нашого роду й історію станиці. На жаль, я з нею спілкувався востаннє у шестирічному віці. Пам'ятаю, вона пишалася, що козачка, мала журнали, плакати, календарі з зображеннями кубанських козаків. Став цікавитися Кубанню. Вже коли підріс, розпитував матір, читав щоденники своєї бабусі.

      Потім мені до рук потрапила література про діяльність ОУН на Сході України — на Дніпропетровщині, Донбасі, Одещині, у Криму. Члени ОУН потрапили на Кубань через Донбас або Крим. Професор Володимир Сергійчук розповів, що на Кубані була своя повстанська армія. Після відступу нацистів із Кубані виявилося, що місцеві підпільники, козаки, які в час Великого голоду не були знищені, створили військове формування, що в історіографії назване Козацька повстанська армія. Уявіть, які терени відділяли це маленьке формування в горах Адигеї та Причорномор'я від Української Повстанської армії. Кубанців майже повністю розгромили у 1933—1947 роках. Це ж степ — люди не могли піти, як партизани, в ліс. Хтось ішов у плавні, хтось — у гори.

      Сьогодні ми спілкуємося з однолітками на кубанських російськомовних форумах і бачимо, що молоді кубанці не хочуть про це знати. Але ж це не тільки наша історія, але і їхня, отих кубанських хлопців, які не знають, яких батьків вони діти.

      — Чи плануєте щось видати російською мовою і поширити серед кубанських хлопців?

      — Чому плануємо? Ми, тобто Молодіжний націоналістичний конгрес, видали у грудні 2005 року російськомовний варіант газети «Терен», де розповіли про справжнє ставлення УПА до росіян і відправили частину накладу в Мурманськ, на Кубань і в Білорусь. На жаль, дуже важко передати щось друковане українською мовою через російський кордон. У 2006 році створено комітет «Кубань — з Україною», який, зокрема, підняв питання про викрадення російськими дипломатами козацьких регалій із міста Ховвел у штаті Нью-Джерсі, США. Підбірки матеріалів передали на Кубань через інтернет.

      — Яким же було насправді ставлення вояків УПА до росіян?

      — Офіційна позиція ОУН висвітлена в документах цієї організації — в інструкціях щодо поводження з червоноармійцями, в брошурі «Хто такі бандерівці і за що вони борються».  Там сказано, що російський народ — такий же поневолений більшовицькою системою, як і інші у СРСР. Сказано, що оунівці прихильно ставляться до російського робітника, селянина, солдата, інтелігента. На той час у росіянах намагалися розбудити співчуття до долі їхніх предків, знищених більшовиками у часи військового комунізму, у 1930-х роках. Намагалися донести, що УПА бореться і за вільну Росію в її етнографічних межах. Адже добре, коли в народу є демократична держава, яка не охоплює територій інших націй. На жаль, росіяни цього не розуміли. Тому на побутовому рівні було негативне ставлення до росіян. Коли було створено Антибільшовицький блок народів, росіяни не були залучені до нього, бо у колишніх білогвардійців виявилися такі ж погляди на Росію, як і в більшовиків. Тільки невелика частина росіян, скажімо, представники Кубанського чи Терського козацького війська підтримали українську визвольну концепцію і стали союзниками українських повстанців. 

  • «Якби на Майдан відразу 100 тисяч вийшло, стріляти злякалися б»

    З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>

  • Навіть Азаров намагався...

    Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і  це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>

  • Яценюк — політик № 1 в Україні?

    Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>

  • «Зараз іде загострення складної суспільної хвороби»

    У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>

  • «Щоб ми перемогли»

    Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>

  • Ангели над Майданом

    До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>