Рятівник Лінкольна

Рятівник Лінкольна

Іван Турчин ввійшов в американську історію як герой Громадянської війни США (1861—1865 рр.) Джон Базиль Турчин. Перед його іменем упродовж усього життя незмінним залишався титул «козак». У 1890–х роках на вулицях Чикаго перехожі зупинялися, щоби послухати гру на скрипці, яку виконував красивий із сивиною джентльмен, заробляючи собі на хліб. Кидаючи скромні пожертви виконавцеві, ніхто і не здогадувався, що перед ними — жива легенда громадянської війни, сподвижник Абрагама Лінкольна. Це його в 1865 році це місто зустрічало як національного героя. Влаштувавши парад на його честь, американці подарували іменну шаблю козакові...

Прем’єр–міністр із Рижков–хутора

Прем’єр–міністр із Рижков–хутора

За півсотні кілометрів на північ від Донецька, у широких донбаських степах, серед рукотворних гір–териконів заховалося місто Дзержинськ. Головне заняття його мешканців — видобуток коксівного вугілля. Тож головні герої тут — звичайні шахтарі. Є серед дзержинців персони знані й відомі — композитор Іван Карабиць, джазмен Петро Петрухін, колишній голова Ради міністрів СРСР Микола Рижков. Саме про Миколу Івановича Рижкова і піде мова, адже привід для цього суттєвий — наш відомий земляк, радянський та російський господарник і політик, який був «стерновим» горбачовської перебудови, вчора відзначив свій 80–річний ювілей.

Скромний мислитель ОУН

Скромний мислитель ОУН

«Декалог», або Десять заповідей українського націоналіста», які стали морально–етичним кодексом для сотень тисяч учасників національно–визвольної боротьби ХХ століття, Степан Ленкавський уклав у 25–річному віці. І вже цього, поза сумнівом, було достатньо, аби «забронювати» собі місце в українській історії. Проте декларацією десяти заповідей він не обмежився: якраз перед їх написанням, у лютому 1929–го, молодий Ленкавський став одним із двадцяти восьми співзасновників ОУН, згодом — заступником Степана Бандери.

Уже в перші роки навчання на філософському факультеті Львівського університету за потужний інтелект і глибину мислення однокурсники шанобливо звали його професором, і це почесне прізвисько супроводжувало Степана все життя. Писав він багато й захоплююче. Якщо зібрати статті Ленкавського в підпільній літературі, а також в «Українській трибуні», «Українському самостійнику» і «Шляху перемоги», то вийшло б багатотомне видання творчості дуже скромної, але надзвичайно талановитої людини.

Чому ж такий визначний діяч національно–визвольного руху, мега–інтелектуал не потрапив під приціл нищівної критики радянської контрпропаганди і навіть у незалежній Україні тривалий час залишався маловідомим? З цього почалася наша розмова з вітчизняним дослідником життя і творчості Степана Ленкавського, кандидатом історичних наук Олександром Сичем.

Розвідниця Ольга

Розвідниця Ольга

Біографія Ольги Басараб була включена в усі важливі виховні матеріали націоналістичного руху. Ольга Басараб, член багатьох громадських організацій у середині 20–х років ХХ століття, стала найяскравішим символом боротьби за Українську державу. Її могила на Янівському цвинтарі упродовж багатьох років була місцем паломництва для тисяч українців. Тут виголошували присяги на вірність і приймали в підпільні організації — спочатку в УВО, а потім ОУН.

Смерть Ольги у в’язниці в ніч з 12 на 13 лютого 1924 року стала однією з найбільш вражаючих подій на західноукраїнських землях у 1920–х роках. Ольгу було знайдено повішеною в тюремній камері. Це був чи не єдиний подібний випадок серед чималого переліку польського судочинства над українськими революціонерами.

Гомокреатор — крива Марія

Гомокреатор — крива Марія

У моїй 40–річній журналістській телепрактиці було кілька виняткових, рідкісних «людей–метеорів», взаєминами з якими я особливо пишаюся. Серед них — Марія Оксентіївна Примаченко, людина виняткової творчості — гомокреатор. Подумки гортаю сторінки дорогих спогадів, пов’язаних із Марією Оксентіївною, але ловлю себе на думці, що у цьому конкретному випадку не спрацьовує спостереження психологів про полегшену ілюзію оцінки колишнього. Йдеться про життєвий і мистецький виняток із правил, «інситу» у світовій культурі, і тому це окремішнє «явище Примаченко» слід сприймати теж «інситно». Тобто як мінімум — «інакше, окремо», а як максимум — тільки на рівні індивідуально–авторської духовної конституції болотнянської малярки. Конституції, що творилася невідомими поколіннями українських майстрів усного та образотворчого фольклору впродовж віків, і відкрилася світу в яскраво–самобутній свідомості самостійного народного художника України Марії Примаченко. Крім того, що 2009–й оголошено Роком Марії Примаченко, маємо сьогодні ще один привід згадати про малярку: 12 років тому в ці дні Примаченко відійшла в інший світ.

Європейський хуторянин

Європейський хуторянин

Здавалося б, творець українського правопису, перекладач Шекспіра, Гете, Байрона, Біблії, автор «Записок о Южной Руси», «Чорної ради» і багатьох інших визначних творів заслуговує на найщирішу повагу і вдячність українського суспільства. Тож наприкінці 20–х років Інститутом Тараса Шевченка в УРСР було розпочато підготовку зібрання його творів у 25 томах. Але з’явилося лише три томи. Після цього і аж до 1969 року — майже повне мовчання, навпаки — «розвінчування» Куліша як «буржуазного націоналіста», «ворога Шевченка». «На жаль, і до сьогодні в українському літературознавстві не створено узагальнюючої праці, яка б об’єктивно розкрила багатогранну діяльність Пантелеймона Куліша. Бібліографічною рідкістю є його художні твори, а історичні та етнографічні праці не з’являлися друком уже добрих півстоліття», — писав Микола Жулинський у своїй статті про Куліша. На літературно–мистецькому святі в селі Оленівка (колишня «Ганнина пустинь») з нагоди 190–річчя письменника і громадського діяча міністр культури і туризму Василь Вовкун висловив думку, що до 200–річного ювілею класика його твори треба видати в повному обсязі.

Загалом же «Гарячий Панько Куліш» (а окрім того — Панько Казюка, Павло Ратай, Хуторянин...) встиг «показати себе» мало не в усіх сферах письменницької та гуманітарно–наукової діяльності. Він виявив своє дарування як поет і прозаїк, історик і етнограф, перекладач і мовознавець, публіцист і культурно–освітній діяч. Саме він розробив упроваджену в Україні систему сучасного алфавіту й правопису, так звану «кулешівку» (на західних землях трансформовану в «желехівку»). «Чорна рада» — це перший український історичний роман, він змальовує трагічну сторінку — Україну часів Руїни, коли після смерті Богдана Хмельницького численні отамани борються за гетьманську булаву. Як сучасно звучать слова, вкладені Кулішем в уста наказного гетьмана Якима Сомка: «Гетьмануй над нами хто хоч — чи рицар, чи свинопас, аби ми полковникували»! Тож письменник заклав у творі свого роду «часову міну», надовго залишивши в суспільній свідомості змальовані ним взірці слизького пристосуванства, яке гнеться перед будь–ким, аби тільки верховодити над іншими. Саме тому такий «надміру балакучий» автор навряд чи всім до вподоби й у сьогоднішні часи...

Анатолій Паламаренко: Де можу стати ногами, там у мене і театр

Анатолій Паламаренко: Де можу стати ногами, там у мене і театр

З народним артистом, а віднедавна — Героєм України Анатолієм Паламаренком ми домовилися зустрітися в редакції «УМ». «О, а це свіженький номер? — побачив на моєму робочому столі нове число «України молодої» артист. — Я ще не отримав. Вашу газету давно передплачую. Вона в мене найулюбленіша, хоча передплачую чимало преси. Але «УМ» завжди зі мною, бо мої думки збігаються з тим, що ви пишете. От і у Криму, звідки щойно приїхав, один–єдиний екземпляр, який надходив у продаж, кіоскерка спеціально для мене лишала»... Отож нашу розмову з Анатолієм Несторовичем ми і розпочали з відпочинку.

Юрій Мушкетик: Багато з того, що маю, сьогодні уже б не писав...

Юрій Мушкетик: Багато з того, що маю, сьогодні уже б не писав...

Якось під час розмови знайомий зауважив: Юрій Мушкетик цілком міг би стати українським Сенкевичем, якби не ця «карма», що не оминула ціле покоління письменників радянської доби, — втискувати свій талант у рамки чинної ідеології. У творчому доробку класика української літератури є низка творів, які відбивають історичний розвиток держави і роль особистості в ньому. Перо Юрія Мушкетика філігранне, образність глибока, масштабність історичних постатей у його романах вражає — вочевидь треба трохи «пожити» в кожній з епох, аби герої твоїх творів приходили до читача величними і живими, здатними на сумніви, помилки, розкаяння. Останнім часом харківське видавництво «Фоліо» перевидало чотири романи Мушкетика — «Яса», «На брата брат», «Гетьманський скарб» і «Смерть Сократа». Також недавно побачили світ дві збірки новел письменника — «Суд» і «Гріх», які Юрій Михайлович вважає чи не найкращими з усього написаного ним.
Письменник, який відзначив недавно 80–літній ювілей, нині працює над історичним романом, що присвячений братам Розумовським. Він зважено оцінює минуле, цікавиться літературним процесом, вболіває за розтерзану політичними баталіями Україну, ностальгує...

Містер «Ні», що не у стіні

Містер «Ні», що не у стіні

Андрія Андрійовича Громика захоплено називають рекордсменом — він пробув на посаді міністра 28 років поспіль, переживши на посту чотирьох генсеків (Хрущова, Брежнєва, Андропова, Черненка). У тоталітарній країні, де помітні люди гинуть в автокатастрофах, раптово помирають від грипу чи потрапляють до Сибіру, така «посидючість» — унікальний факт. Утім Громико за цим «показником» є й рекордсменом ХХ століття у світі.

Громико був дитям радянської імперії (класичний приклад того, як «із грязі — у князі», з селянина–заробітчанина — у посли), продуктом системи та її творцем. Це він брав участь дорадником у післявоєнному поділі Європи, заснуванні ООН, був на передовій «холодної війни», відстоював «перед європами» вступ радянських військ у Прагу та Афганістан. Він робив тільки те, що «вигідно Радянському Союзу». «Держава — це ми, — згадує слова Громика–міністра його син, історик–науковець Анатолій Громико. — Якщо не зробимо ми — не зробить ніхто». На Заході його називали «містером ні». Втім він не був роботом з ядерною боєголовкою в кулаці. «Надзвичайний гострослів, тонкий діалектик, спеціаліст у веденні переговорів із великими здібностями, завжди ввічливий — він начебто навмисно готував себе до того, щоб звільнитися від людських слабкостей», — писала про Громика «Таймс» ще в 50–х, коли той працював повпредом Радянського Союзу при ООН.

Людина з необмеженими можливостями

Людина з необмеженими можливостями

Життя на своїх плечах тримають оптимісти. Але Валерій Сушкевич не просто оптиміст, він — Переможець. Пройшовши у дитинстві випробування важкою хворобою, яка поступово відбирала у хлопчика рештки ходи, він зумів піднятися над обставинами і довести собі й іншим: людські можливості безмежні. Ледве пересуваючись на милицях, закінчив стаціонар фізико–математичного факультету Дніпропетровського університету, згодом аспірантуру. Навчився плавати і став чемпіоном України. Як депутат Верховної Ради не одного скликання присвятив себе створенню законів, завдяки яким люди з обмеженими фізичними можливостями отримують у нашій державі дедалі більше прав. 13 років тому Валерій Сушкевич очолив Національний паралімпійський комітет, і відтоді Україна займає провідні позиції у спорті інвалідів. Він не дає собі ніяких поблажок, і його життєвий ритм вражає насиченістю. Спілкуючись з Валерієм Михайловичем, аж ніяк не відчуваєш, що ця людина обмежена у русі. Бо так воно, власне, і є.