Розвідниця Ольга

02.09.2009
Розвідниця Ольга

Портрет Ольги Басараб.

Біографія Ольги Басараб була включена в усі важливі виховні матеріали націоналістичного руху. Ольга Басараб, член багатьох громадських організацій у середині 20–х років ХХ століття, стала найяскравішим символом боротьби за Українську державу. Її могила на Янівському цвинтарі упродовж багатьох років була місцем паломництва для тисяч українців. Тут виголошували присяги на вірність і приймали в підпільні організації — спочатку в УВО, а потім ОУН.

Смерть Ольги у в’язниці в ніч з 12 на 13 лютого 1924 року стала однією з найбільш вражаючих подій на західноукраїнських землях у 1920–х роках. Ольгу було знайдено повішеною в тюремній камері. Це був чи не єдиний подібний випадок серед чималого переліку польського судочинства над українськими революціонерами.

 

Таємниця в камері

9 лютого 1924 року польська поліція випадково здійснила обшук у кімнаті, де зі своєю подругою мешкала Басараб. Обшук здійснювали за підозрою в діяльності подруги, утім серед речей дівчат було виявлено пакет Ольги — із розвідувальними матеріалами. Ольга Басараб була розвідницею Української військової організації (УВО). Наступні три дні дівчина провела в камері львівської в’язниці Бригідки. У той час у Бригідках ще служили поліцейські–українці. Вони повідомили, що один із найжорстокіших комісарів — Міхал Кайдан, який вів слідство, після допиту в ніч на 13 лютого ще сказав Ользі:

— Пані не хотіла нічого сказати нині, але завтра будемо краще пані допитувати, і пані з певністю все розкаже.

Вранці, коли в’язничний сторож відкрив двері до камери Ольги Басараб, її тіло було повішене на тюремних ґратах. У цій ситуації доволі дивно повелася поліція — родину не лише не повідомили про трагічну подію, але й упродовж кількох днів на ім’я покійної приймали передачі. Згодом тіло Ольги, як «бездомної», під фіктивним прізвищем Юлії Баравської було передано спочатку для студентських дослідів, а згодом таємно поховано. Українська громадськість обурювалася на такі дії поліції. І на дев’ятий день після трагедії поліція таки озвучила свою версію смерті української розвідниці.

Офіційне повідомлення про самогубство було одразу ж опротестоване громадськістю — в’язничні ґрати містилися надто високо, щоб Ольга Басараб самотужки змогла прив’язати зашморг. До того ж під час медичного обстеження було виявлено сліди тортур. Щоправда професор Сєрацький, який разом зі студентами проводив досліди над тілом «бездомної Баравської», спростував це.

26 лютого було проведено ексгумацію тіла та повторне дослідження і перепоховання за участю кількох тисяч українців. Утім це не дало відповіді на питання про причину смерті Ольги Басараб. Поліція залишилася при своїй версії, а українська громадськість і надалі була переконаною, що Ольга померла після тортур, а повішення було інсценізоване поліцією.

Початок безсмертя

Батьківський рід Ольги — Левицькі, як і рід матері — Стрільбицькі, належали до давніх і відомих священицьких родів, представники яких були відомі не лише в австро–угорській Галичині, але й у царській Росії. Ольга народилася 1 вересня 1889 року в селі Підгороддя (сучасна Івано–Франківщина). Її життєпис був нетиповим для жінки того часу. Вона змалку навчалася у приватному пансіоні для дівчат у Вайсвассері (Німеччина), потім у ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі та на курсах Віденської торгової академії. Після повернення до Львова Ольга розпочинає працювати в українському банку «Дністер», «Земельному іпотечному банку», а також стає членом головного відділу львівської «Просвіти» та Товариства «Сокіл—Батько». Власне, свій перший досвід громадської діяльності Ольга здобула ще у столиці Австро–Угорської імперії, будучи членом товариства «Січ».

Ще перед тим, навчаючись у Перемишлі, Ольга познайомилася з українським гімназистом Дмитром Басарабом. У студентські роки (Дмитро навчався у «Львівській політехніці» й очолював студентське товариство «Основа») дружба переросла в кохання, а під час І Світової війни, 10 жовтня 1914 року, в українській церкві святої Варвари у Відні Ольга та Дмитро повінчалися. Після першого ж бою 22 червня 1915–го на італійському фронті Дмитра Басараба було нагороджено хрестом Заслуги ІІІ класу. Посмертно...

Ольга все більше посвячується громадській праці у воєнних умовах. Ще раніше разом із подругами з Пласту при Українських січових стрільцях вона створила першу жіночу чоту. І хоча, на відміну від подруг, Ольга не вдягнула військового однострою, вона присвятилася праці у віденському Українському жіночому комітеті допомоги пораненим українським воїнам австрійської армії, Українській Лізі миру й свободи та Українській секції Міжнародного Червоного Хреста.

З 1918 року Ольга Басараб працювала секретарем Україн­ського посольства у Фінляндії, бухгалтером посольства УНР у Відні, водночас була українською розвідницею, відвідувала різні західноєвропейські держави. 1923 року, після ліквідації дипломатичних представництв УНР, Ольга переїхала до Львова. Була зв’язковою начальника коменданта УВО Євгена Коновальця.

Культ Ольги Басараб

У 1920—30–ті роки, щорічно в день загибелі Ольги Басараб, українське жіноцтво організовувало панахиди в церквах Галичини. До цього дня виготовляли портрети та фотокартки, влаштовували масові відвідини поховання на Янівському цвинтарі. Часто це супроводжувалося сутичками з поліцією та судовими процесами. У ніч із 12 на 13 лютого вулицю Станіслава Виспянського у Львові, де жила революціонерка, таємно перейменували на вулицю Ольги Басараб.

Її ім’я стало окремим поняттям в історії визвольного руху й серед кількох імен провідників ввійшло в текст «Молитви українського націоналіста».

По сьогодні одна з гілок родини Басарабів, яка проживає в Північній Америці, зберігає традицію: при народженні першої дівчинки її називають Ольгою та намагаються до кінця життя зберегти її дівоче прізвище.

А за переказами, ще у 1924 році заарештований та ув’язнений пізніше у справі «басарабівців» Андрій Мельник на стіні тюремної камери побачив слова, написані кров’ю: «Умираю замучена. Помстіть. Ольга Басараб».

 

ЦИТАТА «УМ»

«...Жадали від Неї зради посестер і побратимів, жадали підлоти, та вона осталася вірною великій ідеї, осталася святою. Згинула від мук і побоїв. За ціну свого життя зберегла тайну революційної праці. Охоронила товаришів і товаришок від мук, смерти та довголітньої тюрми.

Її посвята була гідною української жінки. Її посвята — це лаврові листки над символами нашої державности...

Хай крик катованої жінки кривавим голосом зворушить вашу душу. В річницю її смерти перестаньте бути байдужими! Присягніть, що підете її слідами і що в потребі віддасте і своє життя! Тоді дух замученої героїні буде з нами й поведе нас до успішної боротьби за Українську державу.

З підпільної листівки, випущеної в 5–у річницю смерті О.Басараб, опублікованої в підпільній газеті УВО «Сурма».

11 лютого 1929 року.

  • Феномен Вольвачівни

    Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>

  • Хата-мрія Тараса

    Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>

  • Рідна мова визволить: Євген Чикаленко 5 років добивався дозволу царської цензури на видання українських книжок

    Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>

  • Голуба кров

    Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>

  • Реставратор нації

    Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>

  • Мить Слави

    Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>