«Справжній, великий Поет, зіп’явши на свої плечі тягар уселюдських пристрастей, відчуває при цьому докори сумління: а чи не занадто він береже себе через слабкість свою, чи не надто легку ношу обрав»... Саме такою міркою оцінювала свій обов’язок, своє покликання в цьому світі ця «крихка» жінка, душа якої не надломилася під тягарем «непереборних обставин». Вона з гідністю подолала неймовірні випробування, спокуси й загрози, залишилась сильною і вільною, ставши взірцем творчої висоти й духовної стійкості. Ставши, врешті, царицею поезії.
Анна Ахматова — велика поетеса і вражаюча жінка. Її називали «душею срібної доби». Її вірші, глибокі, пронизливо–щемні, порівнювали із творіннями Сапфо та музикою Моцарта. Стиль Ахматової відзначений чистотою і стислістю, чіткістю, строгою гідністю. Усього в кілька рядків вона могла вмістити цілі романи та епопеї почуттів. І досі триває суперечка: кого вважати першою жінкою–поетом — Ахматову чи Цвєтаєву? Марина була поетом–новатором. Анна стала берегинею класичних традицій. При цьому вважала, що істинному поетові важко, якщо взагалі можливо, бути добрим християнином: адже його місія — перебудувати світ — не поступається Ісусовій...

Довкола імені талановитого польського письменника Аполло Коженьовського навіть тепер, через сто сорок років після смерті, не розвіюється аура загадковості, і вона ще більше посилюється від того, що доля виявилась до цієї людини занадто несправедливою — як за життя, так і після смерті.
Здавалось би, про життя Коженьовського відомо більше, ніж про інших, завдяки єдиному синові Юзефу, якому під псевдонімом Джозеф Конрад судилося стати класиком англійської прози і разом із найближчим оточенням потрапити під вельми прискіпливе око літературознавців­пошуковців. Зрештою, й сам Конрад залишив проникливі спогади про дитинство в Україні та свою родину. Однак постать батька розглядають переважно в контексті впливу на формування особистості сина і губиться в могутній тіні останнього.
Власне творчість Коженьовського досі залишається належно не вивченою, не поцінованою і не виданою. Навіть більше — невідомо, скільки творів із його доробку залишилось, а скільки загублено та знищено (зокрема, і з волі автора). А він цілком заслуговує на самостійну увагу дослідників.

Історія українського державотворення від часів Богдана Хмельницького має чимало славних і трагічних сторінок. Ми добре пам’ятаємо про переможні баталії, інколи не помічаючи на їхньому тлі безкровних, але від того не менш значимих перемог. З точки зору героїчного минулого, період між «Петром і Катериною» історики оцінюють неоднозначно. Після поразки під Полтавою перспективи незалежності по–мазепинськи виглядали більш ніж примарними. Настала доба «пристосуванства» — козацька старшина Лівобережної України вірно служила цареві, отримуючи за це подачки у вигляді земель, маєтків, селян. Але надходив час нового прояву вольності. Дуже важливою в цьому сенсі стала подія, що відбулася ще за два місяці до битви під Полтавою, 28 березня 1709 року. Саме 300 років тому в невеликому селі Лемеші на Чернігівщині в сім’ї реєстрового козака Григорія Розума з’явився на світ хлопчик, який згодом дасть гетьманщині нове дихання, а сам стане одним із керівників усієї Російської імперії — чоловіком імператриці.

Вочевидь, музеї — як люди. Мусять триматися один одного і допомагати. Хоча... Музею шістдесятництва дав добрячого копняка... Музей православної ікони. Принаймні над зачиненими тепер (і назавжди?) дверима одного з будинків на Межигірській — у Києві на Подолі — висить саме така вивіска. «Православна ікона». І все. (Та кажуть, що й це не надовго. Незабаром, мовляв, на Межигірській побудують багатоповерхівку, а пару старих будиночків зруйнують).

Цей матеріал готувався у переддень скорботної дати. Тому ми, можливо, трохи поспішаємо, але спробуємо все ж констатувати: у столиці не було помічено підготувань до відзначення роковин. Майже не помічено. Адже якраз на одній з акцій «УМ» побувала. Але... У Музеї гетьманства, який тимчасово прихистив виставку фотографій, присвячену лідеру Народного руху, було не надто завізно. Десь десятка чотири однодумців покійного, його родина, кілька газетних журналістів плюс кілька підлітків. Останні вибивалися із загального контексту і трохи нудились. Розважались ворожінням на кавовій гущі: хто кому ким доводиться? От Тарас Чорновіл В’ячеславу Чорноволу — хто? «Брат!» — «Брат?» — «Ага».

Найсвіжіша новина у справі про загибель лідера На­родного руху В’ячеслава Чорновола полягає у тому, що новин... немає. Принаймні, як і два місяці тому, прес–служба Генеральної прокуратури відмовляється коментувати мас–медіа можливість поновлення слідства у справі про трагічне ДТП, що сталося у ніч на п’ятницю 25 березня 1999 року на трасі Бориспіль—Золотоноша. Уперше справу про смерть Чорновола закрили ще влітку 2001 року. Терористичного акту, замаху на життя лідера Руху слідчі в ній не побачили. Відтоді тривають перманентні спроби наголосити, що десять років тому сталася не просто аварія.

Сьогодні численна делегація українського духовенства прибуде до колишнього нацистського концтабору Майданек, аби вшанувати пам’ять отця Омеляна Ковча, котрий загинув 65 років тому. Відбудеться й урочисте відкриття пам’ятної таблиці цього великомученика. Згідно зі статутом меморіального музею «Концтабір Майданек», заборонено «індивідуальне» увічнення пам’яті в’язня. Тож на меморіальній таблиці викарбовано рядки з морального заповіту греко–католицького священика отця Ковча: «Тут бачу Бога — Бога, який є однаковий для всіх нас, незалежно від наших релігійних відмінностей». Духовенство УГКЦ урочисто прийме символічний прах отця Омеляна — часточку землі Майданека, щоб потім помістити його в кафедральних соборах кожної єпархії. Ініціатор заходу священник Стефан Батрух, завдяки самовідданості котрого і вдалося сконцентрувати зусилля в цій міждержавній церемонії, поясняє, що жертовність отця Ковча є заохоченням для взаємної поваги, отож «слід надати шану та подяку усім знаним та незнаним людям, які в час переслідувань спромоглися на героїзм».

6 квітня 1974 року романтики, що вірили в чудеса, й просто любителі містифікацій затамували подих в очікуванні. За легендою, яку впродовж десятиріч розтиражувала преса, цього дня мав бути оприлюднений заповіт великого Гаррі Гудіні. Ілюзіоніст нібито записав для нащадків секрети всіх своїх трюків і розпорядився прочитати їх не раніше, ніж у день свого 100–річного ювілею.
Звісно, ніякого заповіту не знайшли. Легенда про його існування виявилася черговою містифікацією цього неймовірного чоловіка, який і досі, через 83 роки після смерті, залишається найвидатнішим фокусником усіх часів і народів. Та він і не міг залишити такого листа, адже як ніхто розумів, що людям потрібне диво. Тому категорично відкидав пропозиції не ставити ширму навколо зам­кненої на безліч замків скрині, з якої вилазив за лічені хвилини. Адже глядачі повинні мати поживу для уяви, приписуючи «магові й чаклуну» надзвичайні здібності і здатність до телепортації, інакше втратять не тільки будь–який інтерес до шоу ілюзіоністів, а й віру в чудеса. І хоча до 135–річчя з дня народження Гудіні опубліковано силу–силенну версій технічного втілення його трюків, більшість із них для простих смертних залишаються загадкою.

П’ятдесят тисяч учасників, вісім тисяч конкурсних робіт, 1110 призерів — такий ажіотаж викликав всеукраїнський конкурс творів на тему «Хто для мене Іван Мазепа?». Конкурс, організований Громадським рухом «Не будь байдужим!», розпочався у вересні минулого року. Підставою для цього став збіг кількох важливих дат: 370 років із дня народження Івана Мазепи і 300 років українсько–шведського військового союзу, Батуринської трагедії та Полтавської битви. До участі запросили учнів 7—11 класів.

Вперше «мазепинські» урочистос­ті в Полтаві відбувалися під егідою влади — обласної державної адміністрації. Ініціативу останньої най­активніше підтримали місцеві осередки «Просвіти» та деяких інших громадських організацій і партій націонал–демократичного спрямування. Попри те, що саме Полтава стала для Івана Мазепи уособленням краху надій і сподівань на волю Гетьманщини–України (нагадаємо, що після поразки у відомій битві його союзника Карла ХІІ він змушений був залишити Батьківщину й невдовзі помер на чужині. — Авт.), заходи з нагоди 370–річчя від дня народження Івана Степановича тут розпочали ще в четвер.