Голгофа Аполло Коженьовського

Довкола імені талановитого польського письменника Аполло Коженьовського навіть тепер, через сто сорок років після смерті, не розвіюється аура загадковості, і вона ще більше посилюється від того, що доля виявилась до цієї людини занадто несправедливою — як за життя, так і після смерті.

Здавалось би, про життя Коженьовського відомо більше, ніж про інших, завдяки єдиному синові Юзефу, якому під псевдонімом Джозеф Конрад судилося стати класиком англійської прози і разом із найближчим оточенням потрапити під вельми прискіпливе око літературознавців­пошуковців. Зрештою, й сам Конрад залишив проникливі спогади про дитинство в Україні та свою родину. Однак постать батька розглядають переважно в контексті впливу на формування особистості сина і губиться в могутній тіні останнього.

Власне творчість Коженьовського досі залишається належно не вивченою, не поцінованою і не виданою. Навіть більше — невідомо, скільки творів із його доробку залишилось, а скільки загублено та знищено (зокрема, і з волі автора). А він цілком заслуговує на самостійну увагу дослідників.

Побратим Печоріна

Характер Аполло найкраще можна зрозуміти з огляду на обставини, в яких відбувалось його становлення. Народився він 21 лютого 1820 року на Східному Поділлі — в селі Гоноратка поблизу Оратова (нині територія Вінницької області) в сім’ї збіднілого шляхтича Теодора Коженьовського. Дворянське походження мало для Аполло важливе значення, тому він завжди підкреслював власну родову належність до герба Наленч. Шляхетське середовище було пригнічене тим, що Польща втратила незалежність, тому тут «буйно» сходили й міцніли ідеї майбутнього визволення.

Тадеуш Бобровський (майбутній шурин Аполло) у двотомних «Спогадах», які слід вважати справжньою енциклопедією життя польської общини Поділля середини позаминулого століття, залишив цікаві свідчення про сім’ю Коженьовських. Життя дому визначав батько. До своїх синів, уже цілком дорослих, ставився як до малих хлопців і обзивав гіршими за дурнів, а вони, «цілуючи батька в руку, зносили це з великою покорою». Він вважав себе «першим воїном у Європі, першим господарем і найзаслуженішим чоловіком у краї». Він «завше готовий був сісти на коня і вигнати ворога», проте в реальному житті відзначався утопічними поглядами і непрактичністю, тому убожів дедалі більше. Схожі риси вдачі — жадобу діяльності й нездатність реалізувати себе — Аполло почасти успадкував від батька.

Він закінчив гімназію в Житомирі й 1840 року вступив до Петербурзького університету, де студіював право та орієнталістику. Цікаво, що саме того року вийшов у світ лермонтовський «Герой нашого часу», а в образі Печоріна суспільство побачило тип, який виражав світосприймання усього покоління. Життя в столиці дозволило Коженьовському сприйняти найпередовіші ідеї часу і самому спробувати перо. Щоправда, додому він повернувся, так і не отримавши університетського диплома.

Близько десяти років Аполло працює управителем у різних маєтках на Поділлі. І хоч багато часу забирають господарські турботи, саме цей період виявляється для творчості найсприятливішим. Уже перша його сатирична драма із життя польської шляхти «Комедія», опублікована1956 року, викликала серйозний скандал і після низки гострих матеріалів у пресі була заборонена для постановки. Через три роки тему продовжила його п’єса «Для милого гроша», де автор вивів цілу галерею яскравих образів із поміщицького середовища. Вистава за нею з успіхом ішла на київській та житомирській сценах, а у Варшаві була відзначена премією.

Тоді ж розкривається й поетичний дар Коженьовського. Циклом релігійно­патріотичних віршів «Пісні чистилища», над яким він працював понад п’ять років, засвідчив швидке зростання майстерності. Коли в середині п’ятдесятих років війська придушили антикріпосницькі заворушення в Київській губернії, поет відгукнувся на цю подію, засудивши жорстокість царизму.

Вірші Коженьовського засвідчили, що він, як і кожен справжній поет, сам глибоко переживає всі події, адже тільки граничне напруження душі здатне народити істинну поезію. Не випадково своїм девізом він обирає слова «Де Голгофа, там і поезія». Тадеуш Бобровський оцінював його творчість дуже високо: «Талант поетичний мав геть незвичайний і може бути зарахований до найвидатніших послідовників Красінського («Сім слів із хреста», знані тільки з рукопису, дуже гарні)». Варто додати, що з написаного Коженьовським були опубліковані тільки окремі твори. Більшість із них так і залишилась у рукописах, і на те має свої причини.

«Допоки волі не побачить Польща...»

Одружився Коженьовський 1956 року, взявши за дружину Евеліну Бобровську, а через рік у них народився син, якому згодом випаде зажити світової слави. Його назвали відразу потрійним ім’ям: Юзеф Теодор Конрад. На народження сина Аполло написав вірш, у якому є слова:

Дитя, скажи собі:

«Нема у мене рідної землі,

Любові, батьківщини й честі,

Допоки волі не побачить Польща...»

Тут звучить не тільки напучування малому на подальше життя, а й одна з життєвих максим самого автора, яка незабаром вилилась у конкретні справи.

Наприкінці 50х Коженьов­ські переїжджають до Жито­мира, а з квітня 1861 року Аполло вже у Варшаві, де панують патріотичні настрої і готується визвольне повстання. Спочатку він пробує зайнятись виданням власного двотижневого часопису, та коли з цього проекту нічого не виходить, із головою поринає в підпільну працю. Восени до нього переїжджають дружина з сином.

У вересні Коженьовський керує бойкотом виборів до органів самоврядування Варшави, а після оголошення в Польщі воєнного стану стає одним з ініціаторів утворення Комітету руху — головного керівного органу патріотично налаштованих поляків. Це на його основі при підготовці повстання 1863 року був утворений Національний уряд.

Однак сам Коженьовський свідком того вже не був. Заарештований у жовтні 1861го, він півроку просидів ув’язнений у цитаделі, аж поки суд не оголосив вирок: за підривну діяльність вислати до внутрішніх губерній Росії. Обвинувачення було також висунуте Евеліні, і незабаром на заслання вирушила вся сім’я.

Тоді настає останній, найтрагічніший період у житті Аполло Коженьовського. І він, і дружина хворіють на туберкульоз, через те проживання в районах із холодним кліматом рівнозначно повільному вбивству. У поета ще було сподівання залишитись у Пермі, де розраховував на підтримку знайомого губернатора, але той категорично відмовився їх прийняти.

Місцем призначення стала Вологда. Евеліна настільки знесилила, що при пересадках на станціях її виносили на руках. У дорозі застудився і важко захворів Юзеф — він був врятований тільки завдяки близькості Москви (повз неї проїжджали), звідки запросили професора­медика.

1863 року високі інстанції все­таки врахували клопотання засуджених — у зв’язку зі станом здоров’я їм дозволили перебратись до Чернігова. Там Коженьовського застали сумні повідомлення про те, що під час повстання загинув старший брат, а молодшого вислали до Сибіру.

Рукописи не горять

Повернення до України полегшення не дало — дружина згасала на очах. За таких обставин Коженьовському було не до поезії, але він продовжує активно писати. Зпід пера виходять історико­мемуарний твір «Польща і Москва», фагмент драми «Без порятунку», статті.

У квітні 1865го Евеліни не стало, і Аполло залишається на руках із восьмирічним сином. Наступний рік вони прожили удвох — майже цілковито на самоті, в оточенні лише книг. Батько вирішив не віддавати Юзефа до освітніх закладів, де викладали, на його думку, поганою польською мовою, тому навчав його самотужки. Крім того, інтенсивно перекладав: з англійської — Діккенса, з французької — Гюго.

Його хист інтерпретатора Тадеуш Бобровський також оцінює дуже високо: «...Як перекладач Гюго і Гейне він був незрівнянним, так знакомито умів проникнути в стиль і фактуру першого та в гіркоту другого».

Тільки 1868 року власті нарешті дійшли висновку, що важко хворий поет не становить загрози для імперії. Коженьовському дозволяють виїхати в теплі краї, але для далекої подорожі в нього немає грошей. Рік він живе з сином у Львові, затим переїжджає до Кракова.

Тижнів за два до смерті Юзеф мимоволі став свідком спалювання рукописів, який згодом так описав у мемуарах: «Того вечора я випадково заглянув до його кімнати раніше, ніж звичайно, і, ніким не помічений, дивився, як доглядальниця підкидала папери в палаючий камін. Батько, обкладений подушками, сидів у глибокому кріслі. Це я востаннє бачив, як він піднявся з постелі. Вигляд у нього був, мені здавалось, не так важко хворої, як смертельно втомленої людини, що зазнала поразки».

У травні 1969го Аполло Коженьовського поховали в Кракові. Похорон зібрав багато людей, а це свідчило, що ім’я письменника і діяча патріотичного руху було добре знане в країні.

Юзеф багато років вважав, що всі батькові рукописи згоріли, але потім з’ясувалось, що це не так — з часом знаходились усе нові й нові. Поступово вони склали цілий двотомник, який зберігається в Кракові у Ягеллонській бібліотеці. Більшість творів не опубліковані.

Ще одна несправедливість письменницької долі, яка не виправлена й досі.