Побиття представників засобів масової інформації, стверджують самі журналісти, вже стало для міськради традицією. Лише за минулий рік, каже «УМ» голова Котовського осередку Комітету виборців Віктор Зуєв, таких випадків було щонайменше чотири. Днями — черговий скандал. Під час спільних засідань депутатських комісій міськради «котовцям» зі значками депутатів, які є представниками більшості від провладної Партії регіонів, не сподобалася присутність на засіданні журналіста газети «Виборчком» Анатолія Тіори. Відтак секретар Котовської міськради Петро Обертайло почав вима­гати від нього покинути зал засідань, а коли журналіст не погодився — закликав колег «допомогти» Тіорі.

Попри те, що іноземні вболівальники роз’їжджаються від нас додому досить задоволені, кампанію зi створення позитивного іміджу за кордоном Україна провалила. Такого висновку дійшли учасники дискусії на тему «Чи виправдаються інвестиції в іміджеву кампанію України в контексті підготовки до Євро?», організованої Громадянською кампанією «Євро–патруль», народним контролем «Слово і діло» та ГО «Українська справа».

До соціальних ініціатив та закону про підвищення статусу російської мови влада на шляху до виборів додала ще одну «рекламну фішку» — скасування депутатської недоторканності. Ця гра на питанні нерівноправності нардепів із «простими смертними» спливає на поверхню в ході кожної парламентської виборчої кампанії — зрештою, як і болюче питання другої державної мови. Позбавити народних обранців привілеїв закликали ще в 1990–х роках, потім зняти імунітет членів ВР перед законом збирався Віктор Ющенко. У 2007 році «Наша Україна — Народна самооборона» йшла на вибори, використовуючи білборди відповідного змісту. Але за п’ять років народні обранці так і не стали «доторканними».

Український газовий ринок уже ніколи більше не буде таким, яким він був раніше. Роздержавлення, про яке так довго говорили експерти та якого вимагала Європа, стартувало. Позавчора Кабмін ухвалив рішення про перетворення двох дочірніх компаній державного «Нафтогазу України» — «Укртрансгазу» та «Укргазвидобування» — у публічні акціонерні товариства. Перша, як випливає з її назви, займається переважно транспортуванням палива нашою територією та стала відомою, коли під час україно–російської газової війни зуміла переключити українську ГТС на реверсний режим використання та врятувала від замерзання східні регіони України. «Укргазвидобування» має у своєму розпорядженні бурові вишки та з різним успіхом виконує державну програму зi збільшення видобутку власного газу.

Хоча Друга світова закінчилася 67 років тому і багато вивчено та досліджено різних сторінок цієї величезної за масштабами і кількістю жертв трагедії, однак ще є історичні факти, які маловідомі нашим співвітчизникам. Зокрема, ми не зустрічали друкованих робіт в Україні про долю українців, яких примусово вивезли на підневільні роботи до Норвегії, Австрії і Бельгії в 1942—1945 роках. Працівники лубенського міського благодійного фонду «Надія і Вітчизна», який я очолюю, поставили собі за мету заповнити цю прогалину — провести відповідну історичну розвідку. Кінцевим етапом проекту має стати видання книги спогадів, записаних із вуст колишніх остарбайтерів, випуск диска з цією ж інформацією, а також поїздка зі стендовою виставкою містами України, Норвегії, Австрії та Бельгії, де жили та працювали наші співвітчизники.

Учора перед матчем у Донецьку уже традиційним маршем пройшло вулицями міста фан­ополчення збірної гостей. Цього разу — Англії. Акція майже п’яти тисяч «левів» була оригінальною, адже гості з Британії несли... труну.

«Оскароносна» кінозірка Шарліз Терон між зйомками не має коли й угору глянути. Мало того, що робота віднімає весь вільний час, так іще й доводиться йти на неабиякі жертви — скажімо, для останнього свого фільму «Шалений Макс­4» актриса підстриглася «під їжачок», розпрощавшись із білявими кучерями. Щоправда, це лише чутки, оскільки підловити Шарліз із короткою зачіскою папараці поки що не вдалося — вона з’являється на людях винятково у плетеній шапочці.

Приїхав на машині, нікого не чіпав, пішов на екскурсію в музей, повернувся — а твоє авто підірвали бомбою к бісовій матері. І неабихто, а поліція. Та ще й — дбаючи про безпеку громадян.

Улітку 1923 року один із найгеніальніших українських поетів ХХ століття Павло Тичина, прибувши до тодіш­ньої столиці України Харкова на посаду співредактора щойно заснованого часопису «Червоний шлях», трохи розгублено запитував: «Харків, Харків, де твоє обличчя?». Гадаю, якби він писав свій тетраптих «Харків» десь років через п’ять, скажімо, наприкінці 1928–го, то розпочав би його іншими словами, бо тоді поет точно б знав, що обличчям Харкова є Держпром — Будинок Державної промисловості на теперішньому майдані Свободи.