Напевно, важко собі уявити моральні страждання людей, близькі чи родичі яких велінням долі стали інвалідами і потребують цілодобової сторонньої допомоги. Але у нашій державі до моральних страждань родини у таких випадках, як правило, додаються ще й серйозні матеріальні негаразди — піклування про інваліда чи літню людину потребує серйозних затрат. Українським родинам розраховувати немає на кого: наші чиновники, як відомо, вміють «подбати» про ближнього, який потрапив у скрутну ситуацію. Але є у чиновницькій соціальній «математиці» ще й по–справж­ньому жахливі, знущальні цифри. Як ось цей факт: виявляється, особі, яка в Україні доглядає за інвалідом першої групи, держава щомісяця виплачує компенсацію у розмірі... 4 гривні 80 копійок! І ні в чому собі не відмовляйте, шановні громадяни!

Про Владислава Городецького написано чимало. В Україні він залишив нам у спадок понад тридцять будинків, деякі з яких стали самобутніми символами, своєрідними візитними картками міст, наприклад, як Будинок iз химерами на вулиці Банковій у Києві. Найменш досліджений етап творчості архітектора, мисливця і загалом загадкової особистості припадає на останнє десятиліття його життя. Відомо, що з приходом більшовиків у 1920 році Городецький емігрував до Польщі, де очолив проекторське бюро американської фірми «Генрі Улен і К°». За його кресленнями було збудовано водонапірну вежу й торгові ряди в Пьотркові Трибунальському, м’ясокомбінат у Любліні, лазню у Згіржу та будинок казино в Отвоцьку. У 1928 році на запрошення цієї ж компанії він переїхав до Персії й обійняв посаду головного архітектора «Синдикату зі спорудження Перських залізниць». Але повернутися на батьківщину не судилося: 3 січня 1930 року Владислав Городецький відійшов у вічність. Якими були два роки життя у східній країні? Чи насправді Городецький збудував там готель, шахський палац, залізничний вокзал, театр? Де в сучасному Ірані з його недбалим ставленням до не те що чужинської, а й власної культурно–історичної спадщини шукати свідчення будівельних проектів польсько–українського архітектора? Як не прикро, та у відповідь маємо тільки міфи, перекази, здогади й припущення, які, однак, можуть стати поштовхом до нових відкриттів.

Реформи, як і будь–які зміни, потребують багато оптимізму. Новий очільник «Укрпошти» Оксана Плотнікова демонструє цю тезу з особливою наполегливістю: вона не просто вірить у здійсненність своїх перебудовчих задумів, а й щиро ображається, коли у них не вірять інші. Надто, коли при цьому хтось ще й тиражує свої сумніви. Не схильна до негативу, Плотнікова зізнається: «Мене, наприклад, шалено обурює, коли пишуть негатив про «Євро–2012». Це ж стільки праці вклали наші люди у цю подію!» і ще раз закликає бачити у житті тільки добре.

Інша її риса — уміння переконувати. І в сім’ї («Своїй дитині я кажу: якщо вчителька тебе не почула, піди і обґрунтуй свою точку зору ще раз»), і на роботі. Ці дві риси, які одразу впадають в око при розмові, вона прагне використати, аби зробити із старої–доброї пошти, яка для багатьох уже стала мало не анахронізмом із бабусиних розповідей, такий собі кредитно–депозитно–страхувально–філателістично–логістичний супермаркет. Не обов’язково з супермодним фасадом, але надійний, зручний і доступний у кожному селі.

Як розповідала наша газета 1 червня цього року, 21 квітня пізно ввечері з невідомих причин у новомосковському лісі на двох хлопців і трьох дівчат, вік яких не перевищував 23 років, несподівано напали троє невідомих у масках, озброєних мачете, револьвером. При цьому хтось тільки й прокричав: «Ушивайтеся звідси, це наша галявина!».

Днями співробітники Жовтневого райвідділу міліції Полтави затримали 26–річного земляка, котрий застосовував своєрідне «ноу–хау» в обкраданні пасажирів. Молодик, якого раніше вже притягували до кримінальної відповідальності, на місцевому автовокзалі уважно вивчав розклад руху і цікавився лише транзитними автобусами. Тільки–но такий бус під’їжджав до платформи, з нього зазвичай виходили утомлені дорогою транзитні пасажири: розім’ятися, попити водички, щось перекусити. Більшість мандрівників залишали свої речі на сидіннях чи відкритих верхніх полицях.

У Смілянському районі до райвідділу міліції зателефонував чоловік із села Ковалиха й повідомив, що він знайшов у лісосмузі обгорілий труп. Оперативникам, які терміново прибули на виклик, чоловік розповів, що в селі у нього дача і після роботи на городі він пішов прогулятися. Тоді й побачив багаття, а коли підійшов ближче, то був шокований — у лісосмузі тліли людські кістки.

Без співчуття на цього занедбаного каліку з ампутованими стопами дивитися неможливо. Власне, на його жалюгідний вигляд і зробив ставку 45–річний смаглявий мешканець Закарпаття, котрий нещадно експлуатував немічного інваліда, залишаючи його у візку або й просто на бруківці біля входу у храми, базари, вокзали та інші людні міста. І жалісливі іванофранківці не скупилися на щедру фінансову підтримку. У день затримання закарпатського визискувача, котрий віддалік контролював «роботу» свого скаліченого підлеглого поблизу Центрального ринку Івано–Франківська, у прив’язану до шиї картонну коробку прохача перехожі лише за 20 хвилин устигли накидати 320 гривень милостині.

Смак екзотичного кус–кусу відомий тим, хто відпочивав у Єгипті, побував в Ізраїлі, Тунісі чи Марокко. Упаковки з таким написом ви знайдете у великих супермаркетах у відділах круп та борошна. І якщо цікавість та жага кулінарної творчості переважить: витративши близько 40 гривень за 800 грамів кус–кусу, ви попрямуєте додому, щоб згодом відчути нові смаки.

Не пшоно, не манка
і не борошно
На одному з сайтів прочитала, що кус–кус — це звичайне пшоно. Не вірте таким фантазіям. Кус–кус — це дійсно ніби мікроскопічні кульки, але їх роблять із подрібненої пшениці (манної крупи) твердих сортів, по–особливому обробленої солоною водою. За нинішніх часів основою кус–кусу можуть стати iншi подрібнені злаки (і навіть пшоно), а обробляти таку «манку» можуть не просто водою й сіллю, а ще додаючи, скажімо, оливкову олію чи різні приправи. Так, в Алжирі є кус–кус iз дріжджами, цукром та олією; з вершковим маслом і яйцями. Спочатку кус–кус робили вручну винятково жінки, і був він ідеальною їжею для кочівників та землеробів середньовічного Магрибу («союзу» пiвнiчноафриканських країн) та інших навколишніх територій.
Традиційно цю диво–крупу готують на парi, вона смакує з тушкованим м’ясом та овочами. Сьогодні на прилавках магазинів у європейських країнах найчастіше зустрічається кус–кус швидкого приготування: його лише на хвилин 5 залив окропом — і, приправивши соком лимона чи лайма, оливковою олією та щедрою жменю подрібненого листя м’яти, можна їсти.
Українські «лекала»
Оскільки манна крупа для нас є доречнішою у солодких кашах та запіканках, спочатку будемо пекти сирник iз кус–кусом. Для приготування такої запіканки знадобиться склянка екзотичної «манки», пiвтори склянки окропу, 100 г цукру, 500 г вершкового сиру, 100 г йогурту, 2 чайні ложки розпушувача тіста, 3 яйця, ваніль, сіль. Починаємо з того, що кус–кус заливаємо окропом, перемішуємо і залишаємо на 5 хвилин. Сир змішуємо з половиною цукру. Потім вмішуємо у масу йогурт, у якому попередньо «гасимо» розпушувач тіста. Кус–кус збиваємо виделкою і також додаємо у сирну суміш. Далі збиваємо з залишками цукру яйця, трохи підсолюємо. Насамкінець усі інгредієнти змішуємо і викладаємо тісто у змащену маслом (олією) та присипану звичайною манкою форму. Випікаємо у розігрітій до 180 градусів духовці 40—45 хвилин. Подають такий сирник, посипаний цукровою пудрою, з йогуртом, сметаною, фруктами, кулькою морозива чи варенням.
Незвичний салат–бар
Тим, хто слідкує за фігурою, напевно, сподобається салат табуле, який є стравою ліванської національної кухні. Для його приготування потрібні: по пiвсклянки кус–кусу та води, столова ложка оливкової олії, огірок, 200 г стиглих солодких помідорів, по півпучка кінзи, петрушки, шніт–цибулі та м’яти (тільки листя), 2 столові ложки попередньо замочених родзинок.
Спочатку готуємо кус–кус. Воду кип’ятимо, додаємо оливкову олію, всипаємо кус–кус, швидко перемішуємо, знімаємо з вогню і накриваємо. Хвилин через 5 перемішуємо і залишаємо, щоб кус–кус охолов. Тим часом у салатницю нарізаємо великі помідори без шкірки і насіння (якщо беремо чері — краємо їх на чотири частини) та огірок (маленькими кубиками). Додаємо дрібно посічену зелень, а потім — кус–кус і родзинки. Присолюємо і заправляємо соком половини лимона чи лайма та оливковою олією. Любителі гостріших страв можуть зробити заправку «Вінегрет»: змішати по півчайної ложки гірчиці та меду, столову ложку оцту, 2 — оливкової олії та свіжозмелений перець. Цей салат можна зробити ситнішим (але все одно не надто калорійним), якщо додати у нього більше кус–кусу: взяти не половину склянки, а цілу (відповідно — склянку води). Ще, кажуть, найсмачніший табуле, коли постоїть у холодильнику під кришкою добу (за цей час його треба чотири рази перемішати).
Ще один салат iз кус–кусом — веред. Для його приготування потрібні: склянка кус–кусу, 100 г копченого лосося (м’ясного балика), півбанки консервованого зеленого горошку, один болгарський перець, половина червоної цибулі, трохи базиліку, півлимона, 50 мл оливкової олії. Традиційно спочатку готуємо кус–кус (найліпше — слідувати порадам, які виробники пишуть на упакуванні). Дрібно ріжемо перець, цибулю, кубиками — рибу чи м’ясний балик (можна взяти варене чи прикопчене куряче філе). Усе з’єднуємо і додаємо зелений горошок, перемішуємо. Заправляємо попередньо змішаними соком лимона, оливковою олією, сіллю і перцем. Ще додаємо свіжий подрібнений базилік чи дрібку сухого. Ще раз усе перемішуємо, ставимо у холодильник, щоб настоявся. Після чого подаємо, виклавши на зелене салатне листя.
Багато перцю
Десь у Єгипті вас могли частувати гострим кус–кусом з баклажанами. Щоб приготувати такий удома, беріть 350 г екзотичної крупи, 250 г баклажанів, 150 г бобових, півстручка гострого перцю, 3—4 зубчики часнику, 2 столові ложки олії, за смаком — мелений солодкий перець, червоний і чорний перець, сіль, кориця, гвоздика, коріандр, мускатний горіх. Заздалегідь треба замочити бобові. Потім покласти їх у каструлю, приправити розтовченими часником та гострим перцем, чорним та червоним меленим перцем та сіллю, додати олію, залити водою і варити 20 хвилин. Тим часом очистити баклажани, порізати на кубики, вимочити хвилин 7—10 у підсоленій воді і покласти до бобових. Варити ще 20 хвилин. Приготувати кус–кус, який насамкінець треба приправити сумішшю чорного перцю, коріандру, кориці, гвоздики і мускатного горіха. Звичайно, така суміш смаків — на любителя. Ви ж можете приготувати «лагіднішу» страву.

Коли жарко — їсти перше–друге–третє більшість людей не в змозі. І тут стравами–виручалочками стають різні холодники — насичені поживними речовинами супи, які можна подавати навіть iз льодом.

Якщо фаза між січнем та березнем поточного року дивувала недостачею яскравих релізів, то три наступні місяці загалом продовжили «характер» попередників: неспинне жерло шоу–бізнесу продукує десятки платівок щодень, одначе з–поміж них одиниці зможуть вписатися в історію поп–музики (іншими словами — внести щось свіже). Найвиразніша наразі тенденція — колосальна кількість професійно зроблених (записаних) дисків за такого ж колосального дефіциту новизни й оригінальності.