Колись Михайло Жванецький писав: «Письменників в Одесі багато, тому що нічого не потрібно вигадувати. Щоб написати оповідання, треба відкривати вікно — і записувати». Скориставшись цією порадою, відкривши вікно в одеському дворику тепер, швидше, станеш хуліганом, ніж письменником. Змінився час — змінились люди... Що сталося з Одесою? Чому сьогодні вона зовсім не схожа на те «досить гарне місто на нашому Півдні та чиїйсь Півночі», про яке писав і пише Михайло Михайлович? «Одеса тут більше не живе», — як завжди влучно підмітив сатирик. Так, одесити, про яких він писав, роз’їхалися по світу. Але залишилися вулиці, будинки та навіть установи, де бували персонажі Жванецького, де виріс і загострив перо він сам.

Давненько вже не бачила

Синка свого мати, —

З того часу, як обрали

Його в депутати.

1 та 2 квітня в Одесі традиційно проведуть «Гуморину–2010». А ще не так давно День сміху, який уже давно став візитною карткою міста, був під загрозою зриву. Проти проведення свята виступили православні одесити, адже цьогоріч 1 квітня припадає на Чистий Четвер Страсної Седмиці, — цього дня масові гуляння просто неприпустимі. 28 березня кілька сотень людей пройшлися вулицями міста, щоб висловити свій протест.

Ідея зробити першоквітневе інтерв’ю з Анатолієм Литвиновим, найкращим читцем гумору в 70—90–ті роки (хто не пам’ятає його хіт «Як ми з кумом вареники варили» і взагалі весь кумівський цикл Павла Глазового), була майже концептуальною: так набив оскомину сучасний гумор із жартами нижче пояса. Але втілити цю ідею в життя виявилося не так просто. Анатолій Васильович, якому зараз 73 роки, переніс інсульт і з дому не виходить. «Що ви вигадуєте? Навіщо вам моє інтерв’ю, я вже в минулому, питайте тих, хто крутиться по телевізору». І все ж, відірвавшись від спільного з онуком перегляду мультиків, Анатолій Васильович поспілкувався з журналістом «УМ» по телефону: згадав часи Глазового і Шарварка, розповів, як починаючи з 1 квітня 10 днів підряд з переаншлагами в палаці «Україна» проходив фестиваль гумору «Вишневі усмішки», як міністр культури СРСР Демичев захистив їх перед українським Мінкультом. «А ви не знаєте, чого учора не було Ані Безулик?» — раптом перескочив з однієї теми на іншу артист. «Кажуть, ніби закінчився контракт із телеканалом», — відповідаю. «Отак скоро усе закінчиться, — невдоволено буркоче Литвинов. — Я газет не читаю, дивлюсь новини по телевізору, «Велику політику». Я не дуже люблю цього Савіка Шустера, а програма Ані Безулик мені сподобалась, і я здивувався, коли вона не вийшла, подумав, що це вже «пєрвиє звоночкі».

Насправді, крім розмови, це ще й був невеликий концерт для одного слухача — Анатолій Литвинов по пам’яті розповів кілька довжелезних гуморесок Павла Глазового і більше того — фрагменти виступів болгарською і сербською мовами. Так дивно було чути цей знайомий із дитинства голос, інтонації, акторську майстерність, і так шкода, що «сучасний телевізор» не показує українську естрадну класику бодай інколи.

1 квітня — брехня всесвітня! Ось і настав цей єдиний неповторний у році день, коли можна безбоязно пожартувати над власною дружиною, начальником чи просто хорошим другом. Як показують соцопитування, більше 70 відсотків людей збираються 1 квітня розіграти кого–небудь зі своїх знайомих. Причому, згідно з соціологічними дослідженнями, більше всього каверз слід очікувати від студентів і бізнесменів. А все–таки, що примушує людей, навіть позбавлених почуття гумору, неодмінно жартувати саме цього дня? Коли зародилася ця традиція?

Завтра Одеса перетвориться на грандіозний цирковий майданчик — так місто відзначатиме черговий День сміху. На Дерибасівській знову зберуться тисячі людей з розмальованими щоками та перуками із фольги, з браслетами, які світяться у темряві, та перснями, які поливають перехожих водою. Кілька років тому мене перестріли навіть дівчата з величезною рибальською сіткою замість шалика (мабуть, русалки), тітонька, з ніг до голови замотана у бинти (єгипетська мумія?) і дядько... з обідком від унітаза на шиї (туалетне каченя?).

Обережно, аби не перечепитися, заходжу до тісної різнокольорової кімнати. На стінах — сліди минулих виступів у цирку: афіші. А зараз тут багато строкатого вбрання, серед якого виділяється костюм пірата, на цвяху висить знайомий з дитинства червоний поролоновий ніс. На підлозі примостився трохи сумний білий пудель... «Сміливіше! Це наша гримерна», — каже мені Ровшан Халікназаров, клоун Московського цирку на воді, який зараз гастролює в Києві.
Сідаю на стілець. Готуюся до відкриття світу з невідомого досі боку: очима клоуна...

Хто б знав, що перше квітня — всесвітній день дурнів — насправді ассирійський Новий рік. Із першого тисячоліття до нової ери ассирійці святкували Новий рік аж 14 днів (куди там слов'янам!), починаючи з весняного рівнодення. «Апогеєм апофеозу» свята, коли після двотижневого запою всі були в «доброму гуморі», вавилоняни додумались саджати на трон першого-ліпшого дурня. Він укладав мир, оголошував війну, милував, страчував, а потім повертався справжній цар і дурня скидали з трону. Ймовірно, від цього і пішов вислів «валяти дурня». Саме так, упевнені вчені, вавилонський Новий рік трансформувався в день дурня, який згодом почали поважати у світі.

Відомо, що представники кожної більш-менш видатної і конче потрібної професії мають свій фірмовий знак — уніформу, за якою їх можна ідентифікувати. Наприклад, міліціонери, лікарі, навіть двірники і прибиральники сміття. А що ж народні депутати? Невже гірші за сміттярів? Ні в якому разі, вирішили нардепи першого квітня й ухвалили закон, згідно з яким матимуть свою «робочу робу». Причому відрізнятимуться вони не лише від пересічних громадян, й одне від одного. Окреме неповторне вбрання вирізнятиме обранців за фракційною приналежністю.