Обережно, аби не перечепитися, заходжу до тісної різнокольорової кімнати. На стінах — сліди минулих виступів у цирку: афіші. А зараз тут багато строкатого вбрання, серед якого виділяється костюм пірата, на цвяху висить знайомий з дитинства червоний поролоновий ніс. На підлозі примостився трохи сумний білий пудель... «Сміливіше! Це наша гримерна», — каже мені Ровшан Халікназаров, клоун Московського цирку на воді, який зараз гастролює в Києві.
Сідаю на стілець. Готуюся до відкриття світу з невідомого досі боку: очима клоуна...
«...а потім я припускаюся найганебнішої помилки: сміюся з власних жартів»
— Чому ви вирішили стати клоуном, а не обрали іншу професію? Можливо, ви якось відрізнялися від інших дітей?
— Ні, я був звичайним хлопчиком. Вибір професії зумовлений, швидше, «спадковістю». Усі в моїй родині працювали в цирку. Тому дитинство я провів на манежі, спілкуючись з артистами. Хоча, в принципі, була спроба реалізувати себе в іншому напрямку. Я місяць провчився на газоелектрозварювальника, але зрозумів, що це не для мене. А взагалі я — канатоходець. Працюю з 14 років. Клоуном став випадково: терміново потрібна була заміна. Замінив. Мені сподобалося...
— У цирку глядач лише чує ваші жарти, а найскладніше лишається поза його зором. Які труднощі у вашій професії?
— Насправді, клоунада — це дуже важко. Відчути публіку, змусити її сміятися, а потім ще й утримати її — завдання не з легких. Звісно, все приходить з досвідом. Буває й таке, що ти всіляко веселиш глядача, а успіху такого, якого чекав, немає. Непроста ситуація. Втім у клоунів завжди є кілька безпрограшних жартів. Саме завдяки ним і рятуєшся, викручуєшся. Також ще одна проблема — образ. Зараз я — злий пірат. Трохи незвично в цьому образі, тому доводиться підлаштовувати його під свій характер. Це, знаєте, неначе тобі кажуть: «Грай півня, як качка...». Розумієте?
— А от скажіть чесно, чи не набридає вам постійно повторювати одні й ті самі жарти?
— Звісно, набридає. Але на допомогу приходить імпровізація: прямо на арені додаєш чогось нового у свої слова, щось робиш інакше. А інколи майже перед самим виступом ми з партнерами швидко обгворюємо невеликі зміни у нашій сценці...
«...адже в житті дитини все, навіть звичайнісінька дрібничка, набуває важливого значення»
— Як відомо, ваш основний глядач — це дитина. Чи коли-небудь діти вас боялися?
— Мене — ні. А от у інших моїх партнерів — траплялося. Адже тут головне, по-перше, не «налітати» на дитину, не лізти їй прямісінько в обличчя. Варто підходити здалеку, потім дружньо привітатися. По-друге, треба вміти розуміти тонкощі дитячої душі. У мене це начебто виходить. Пам'ятаю, колись ми з напарником брали дітей з залу, як це зазвичай роблять клоуни, і тут я помітив, що один маленький хлопчик відстав від нас, повернувся і пішов геть. Звісно, злякався, бо це для нього вперше: навкруги ж стільки людей. Я — швиденько за ним. Наздогнав, ніжно поговорив, і він перестав боятися, почав посміхатися і веселитися з іншимим дітьми... Після шоу він підійшов до мене з батьками і попросив, аби я виступив на його дні народження...
— Чи є у вас діти?
— Двоє: Мухамад і Руслан. Вони дуже допомагають мені. Колись ми виступали в Китаї, а там глядач дуже примхливий: поки не зробиш п'ять сальто в повітрі — не зааплодує. Так от: мій молодший син Руслан був підставним глядачем. Я викликаю його на арену, а він, прудкий та кмітливий, починає таке виробляти з м'ячем, що китайці були просто в захваті. Найголовніше, я сина не готував до цього, не казав йому що робити. А у нього, до того ж, очі вузенькі, то глядачі ще й повірили, неначе то китайське хлоп'я...
«Мені хотілося плакати, але було шкода гриму — він був надто вдало накладеним...»
— Чи трапляється, що треба виходити і сміятися, а вам зовсім не до цього?
— Це проблема, адже твій настрій нікого не обходить. Одного разу я впав із канату. Пошкодив страшенно спину і ногу. Біль — пекельний. А мені переодягтися потрібно якраз для виступу клоуна. Розумію, що ледь рухаюся, але нічого ж не вдієш. Виходжу на арену і починаю перебільшено кульгати. Такий собі кульгавий клоун... Неначе так і треба.
«За мистецтво або не доплачують, або ж переплачують»
— Чи хотілося коли-небудь кинути все і піти з цирку?
— Так, бо клоун стомлюється не стільки фізично, скільки морально. Але водночас усвідомлюю, що піти мені нікуди. Тому просто беру відпустку...
— Цікаво: а чи є кар'єрне зростання у клоуна?
— Що я можу сказати? Кар'єрне зростання є тільки тоді, коли твоє обличчя знає вся країна, тобто коли ти випадково потрапляєш на телебачення, а далі тебе починають показувати, потім — впізнавати. А так...
«...одягнув блакитне трико... зачинив дверцята дзеркальної шафи і подивився на себе — пречудово; я ще ніколи так собі не подобався»
— Якщо вже бути відвертою, то хочу зізнатися, що в дитинстві я не любила клоунів. Тому таке питання: що треба клоунові, аби я його полюбила?
— Скажу вам коротко: щирість, душевна доброта та чарівність.
Людмила КОЛБ.
* Всі цитати — з роману Генріха Бьолля «Очима клоуна».
