Форум проводився — вже увосьме — головним чином зусиллями Конфедерації спілок кінематографістів. Є така, існує з 1990 року. Не чекаючи розпаду СРСР, кінематографісти реформували всесоюзну спілку в конфедеративну єдність, кожен член якої є цілком самостійним. За півтора десятиліття ніхто не побажав залишити кінематографічне братство. Ніхто, окрім... Не вгадали, аж ніяк не прибалти. Про свій вихід з Конфедерації заявила Спілка кінематографістів Росії, очолювана Нікітою Михалковим. Причина розбрату тривіальна — поділ майна. Росіяни вважають, що, скажімо, величезне приміщення Кіноцентру на Красной Прєснє — їхнє. Суди, звитяжні баталії, з детективними наворотами включно. Пікантності баталіям додавало те, що Конфедерацію очолює недавній дружбан Михалкова, знаменитий сценарист Рустам Ібрагімбеков...

У понеділок у Москві розпочався черговий, уже восьмий за ліком, Форум національних кінематографій країн СНД, Латвії, Естонії, Литви. Проводить його Конфедерація спілок кінематографістів тих самих країн (утворена ще 1990 року, до розпаду СРСР) та російські міністерства культури і закордонних справ. Цей фестиваль не має конкурсу, а відтак тут відсутній дух змагальності, конкуренції. З'їжджаються кінематографісти з усіх колишніх есересерівських республік, дивляться фільми один одного (разом із московською публікою, звичайно), дискутують. До речі, дискусії, так звані «круглі столи» відбуваються практично щоденно. Інтелектуали повинні думати про те, що відбувається в культурному просторі, вибудовувати якісь стратегії поступу... Комусь хочеться уперед, а комусь і назад, у світле комуністичне майбутнє, де так високо цінувалося (і відповідно оплачувалось!) кіно, де так носилися з кінематографістами.

Більшість тих, хто вітав мене по приїзді в Київ, лукаво запитували, чи добре відпочив я на фестивалі. Як каже одна моя родичка, сільська вчителька, «ха-ароша професія — кіно дивитися, мені б таку!». Ні, професія і справді чудова, жалітися не буду, одначе й уявлення про те, що поїздка на фестиваль є таким собі прогулянковим туризмом, далеке від дійсності. Робота критика, журналіста під час такого грандіозного форуму, як Берлінале, схожа на марафонський забіг. Належить скрізь встигнути і все вгледіти. Та ще й писати: щодня. Десь на п'ятий день уже ходиш, трохи похитуючись од недосипу. Робочий день починається з дев'ятої, від початку першого перегляду, і закінчується біля півночі, коли завершується останній фільм. Перед сном належить перечитати чергову порцію пресових матеріалів та каталожної інформації. Плюс зустрічі, прес-конференції...

Отже, Берлінський кінофестиваль завершив свою роботу. Першим відрапортувало про свої успіхи журі короткометражних фільмів. Радість на вулиці румунських кінематографістів: «Золотого ведмедя» одержала стрічка «Блок «Кенту» та пакунок кави» режисера Крісті Пуйу. Такого самого звіра, тільки «срібного», отримали голландці Карін Юнгер та Брігіт Гілленус за фільм «Суперово». Нагадаю, рік тому тут тріумфував наш Степан Коваль з анімаційним «Йшов трамвай № 9». Цього разу ми нічого не зуміли виставити — ні в конкурс, ні в супутні офіційні програми. Зате, як уже не раз повідомлялося, вісімка наших зовсім молодих початківців, учорашніх і сьогоднішніх студентів (здебільшого це випускники Київського університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого), взяли участь у молодіжному семінарі Кампус талантів. До речі, новий посол України в Німеччині Сергій Фареник зустрівся з київськими дівчатами і хлопцями. Вийшла доволі цікава бесіда, яка відкрила мені (я був присутній) людей справді обдарованих і, до того ж, націлених на роботу з кіноплівкою, створення повноцінних фільмових проектів. Участь у подібних акціях є надзвичайно важливою для професіонального зростання, для входження у світовий кінопростір — бо ж нині створити фільм самотужки стає дедалі важче.

Нинішнього суботнього вечора журі Берлінського кінофестивалю вручить свої призи. Від преси поки що найвищі бали отримали фільми «Перед заходом сонця» американського режисера Ріхарда Лінклейтера (двоє, він і вона, зустрічаються через 10 років і безперервно говорять півтори екранних години, чисте кіноспостереження) та «Монстр» Петті Дженкінс, про яку я вже писав(захоплення не викликав). Поки що загальне враження таке: світ кіно аж ніяк не вражає відкриттями у кіномові. Американський кінематограф щосили продукує фільми, де соціальна реальність заводиться у певні жанрові та стильові форми, аби то мало товарний вигляд. Кінематографісти інших країн (таке враження від фестивальної програми) здебільшого орієнтовані на вивчення соціального життя як такого, з усіма його болячками. А болячок багато.

Уже в суботу журі Берлінського міжнародного кінофестивалю назве тих, хто одержить «Золотого» та цілий виводок «срібних ведмедів» (чому сей звір? А все просто — він є символом Берліна). Поки що важко сказати, хто саме здобуде найвищі і найбажаніші нагороди. Конкурсна програма доволі рівна, і поки у ній не спостережено очевидних лідерів.

Берлінський міжнародний кінофестиваль благополучно перетнув екватор. Як завжди, журналісти доволі гостро критикують конкурсну програму — у більшості випадків пересічну, і американців забагато: скільки можна терпіти тих янкі? Розкручують своє кіно, іншим дихнути не дають. І успіх, який вимірюється винятково грошовими сумами, — що то є? Скажімо, заокеанський фільм «Щось має статись» Ненсі Мейєрс, який тут показували у великій офіційній програмі, одначе поза конкурсом, уже йде екранами Європи (у нас теж він має бути) — з Джеком Ніколсоном і Даяною Кітон (останню номіновано на «Оскара»). І збирає касу — минулого тижня, за повідомленням фестивального щоденника, вона становила в Європі 6,4 мільйона доларів. Зворушлива історія про немолодих людей, котрі зненацька відкривають для себе — на схилі літ — принади справжнього кохання. Чом би й ні, особливо якщо зважити, що у 63 роки молоденькі дівчатка уже не до снаги. Картина й починається з того, що герой Ніколсона (його шарм лишається при ньому; в цьому могли переконатися і ті, хто прийшов на зустріч з актором у Берлінале-Палац) закочується в заміський будинок разом із гарненькою звабливою панянкою. Та тут її мамка невчасно легалізувалася. Од переживань, сексу й навантаги Ніколсоновий персонаж втрачає геть усю фізику, доводиться його транспортувати до лікарні, де він щосили бадьориться і дефілює коридорами з голими сідницями (кілька днів потому знайомі журналістки жваво обговорювали цей епізод — так сподобалося). Тож не дивно, що коли дочка від'їздить у справах до міста, між представниками старшого покоління спалахує роман... Далі не розповім — дивіться самі. Продається от ся річ, як бачимо. Навіть попри те, що до кінотеатрів ходять молоді люди, у яких слівце «менопауза» може викликати хіба що гомеричний сміх.

Жарко в буквальному розумінні — стовпчик термометра піднімається вище 10 градусів. Берлінський кінофестиваль, або ж Берлінале, стартував без якої-небудь розкачки. Так було й зі мною — заледве приїхав, уже сидів у кінозалі. До речі, неозброєним оком помітно, що фестиваль має великий успіх у глядачів: за квитками вишикувалися довжелезні черги. Картинка, брак якої у вітчизняному пейзажі мені особисто муляє вже давно. Хоча інтерес німецьких глядачів можна зрозуміти не тільки як інтерес до кіно взагалі, а й до фільмів, яких у прокаті просто не побачиш. Адже тут, як і в нас, рідко можна побачити щось інше, окрім голлівудської продукції. Так що голосують ногами за антиголлівудівську спрямованість...

Здається ще так недавно вважалося, що кіно, на відміну від старших, солідніших мистецтв, катастрофічно швидко старішає. Ну просто на очах: бемц — і вже кінокартинка вкрилася брижами-зморшками, так що клади її, бідолагу, на поличку-домовинку, у родинний кінематографічний склеп. Та віднедавна — фіг вам, скептики, похоронники нашого всього багатства. Що не знімеш з полиці — те й ляля, те й живіше всіх живих.

Отже, старт дано. 5 лютого позаконкурсним голлівудським фільмом «Холодна гора» британця Ентоні Мінгелли (у багатьох на пам'яті його оскароносна стрічка «Англійський пацієнт») Берлінале твердо став на колеса. І покотив. Ніколь Кідман та Джуд Лоу постали перед глядачем у всій своїй зірковій красі. Котра, до речі, запросто долине і на українські простори — дуже скоро картина виходить у наш прокат. Подібні фестивальні презентації нових голлівудських картин — практика звична. Ще 2-3 роки тому в Берліні взагалі був надмір Голлівуду, що, за чутками, й зумовило зміну керівництва фестивалю, який очолив Дітер Кослик. Тепер американців менше, хоча все одно вони є — куди від них подінешся?