Ремонт старих корабликів

      Здається ще так недавно вважалося, що кіно, на відміну від старших, солідніших мистецтв, катастрофічно швидко старішає. Ну просто на очах: бемц — і вже кінокартинка вкрилася брижами-зморшками, так що клади її, бідолагу, на поличку-домовинку, у родинний кінематографічний склеп. Та віднедавна — фіг вам, скептики, похоронники нашого всього багатства. Що не знімеш з полиці — те й ляля, те й живіше всіх живих.

      Держфільмофонд Росії (до 1991 року — СРСР) вже увосьме проводив свій фестиваль «Белые Столбы» (так називається місцина у Підмосков'ї, де знаходиться один із найбільших у світі кіноархівів). На відміну від інших подібних фестів, він практично не користується послугами «сторонніх організацій», а щедро ділиться тим, що має. Пов'язуючи факти і артефакти в єдине контекстуальне поле — не тільки кінематографічне, а й громадсько-політичне.

      Цього разу «Белые Столбы» поміняли девіз. Досі на знаменах фестивалю майорiв вислів засновника французької сінематеки Анрі Ланглуа про те, що всі фільми народжуються рівними. Відтепер — цитата з Ігоря Стравинського: «Справжньою справою митця є ремонт старих кораблів. Він може повторити по-своєму тільки те, що вже було зроблено». Інакше кажучи, ніщо не є новим під присмерковим місячним сяйвом — усе вже було, і ваше завдання полягає в тому, аби лишень проспівати відому пісню по-своєму.

      Власне, фестиваль і є нагадуванням про те, що iснує величезне кінокультурне поле, ігнорувати яке — собі на шкоду. От тільки, як і в попередні роки, обмаль молодих людей, серед учасників переважали люди, котрим за сорок і більше. Нинішні молоді чомусь вважають, що старе кіно не є об'єктом, гідним уваги. Наслідок — те, що ми  все частіше бачимо на телеекрані, — здичавіння. Проте фестиваль уперто править своєї, і правильно робить.

      Усе почалося з нашої Кіри Муратової — на відкритті показали відеофільм «Кіра» про нашу уславлену режисерку. Режисером є Володимир Непевний, колишній одесит, а нині петербуржець. А Нікіта Михалков у своєму виступі згадав похвальним словом іншу нашу землячку, актрису Анну Стен, котра, відзнявшись у декількох відомих і нині фільмах (скажімо, у «Дівчині з коробкою» Бориса Барнета), виїхала до Німеччини, потім США й відтак зникла з горизонту. Тепер розвиднілося, і ми починаємо бачити світлий, прекрасний профіль актриси. Киянка Олена Новикова (родичка Стен, до речі) хоче зробити про неї книжку і фільм. От тільки гроші... Дочекаємось, зробить хтось інший.

      Українська тема була присутня на фестивалі й безпосередньо. В традиційному для «Столбов» проблемно-тематичному блоці під назвою «Конфронтації» цього разу була «Україна — не Росія?  Росія — не Україна?». Йшлося про річницю Переяславської ради. У російській пресі цю дату відзначили доволі бурхливо, здебільшого як привід ще раз поіронізувати: мовляв, «хохли» без нас ні на що не здатні, недовго вже їм лишилося без нас «трєпихаться», приповзуть, навколішки будуть просити про нове «возз'єднання».

      На фестивалі в рамках тiєї «конфронтації» показали фільм Володимира Петрова (пригадуєте його «Петра І») «Триста літ тому...» (Київська кіностудія, 1956 рік). Картину мали зварганити до ювілею Переяславської ради, одначе затягнули так, що довелося шукати «варягів», аби порятували. Сценарій написав відомий усім царедворець Олександр Корнійчук, котрого перед тим добряче полякав товариш Сталін — вождь лишився незадоволеним оперою Костя Данькевича «Богдан Хмельницький» (1951), де, мовляв, «недошанували» великий російський народ. Тут його шанують належним чином, а українці виставлені у традиційному світлі — ні сіло ні впало починають співати, а чи й пританцьовувати. Що поробиш, такий уже веселий, гультіпацький народ. І музика, музика — опера, та й годі. Таким тільки й бути в когось на прив'язі, бо ж ні власного розуму, ні стратегічного мислення... Так і бачиш за тим сталінські усмішливі вуса: у-ух, я цим хохлам!

      На противагу петровському витвору виставили новий український фільм «Ще як були ми козаками. В крузі першім» (режисер Ростислав Плахов-Модестов, Національна кінематека України, 2002). Це неігрова стрічка, яка у доволі яскравій формі, за участі актора Леся Задніпровського та із застосуванням ляльок, відтворює події, що передували тій самій Переяславській раді.

      Товриш Сталін з'явився особисто на екрані у фільмі Сергія Юткевича (йому минає 100 років від народження) «Світло над Росією» («Мосфільм», 1946, за п'єсою М. Погодіна «Кремлівські куранти»). Як не дивно, картину тоді поклали на полицю. Мабуть, надто радикальним видався персонаж, аристократ і спеціаліст iз будівництва електростанцій Забєлін. Він кляне радянську владу «почом здря», одначе ж закінчується все тим, що його везуть до товаришів Леніна і Сталіна в Кремль, і там вони, трохи усовістивши інтелектуала за відстороненість від справи боротьби за світле майбутнє, пропонують будувати станції. Хто б не зрадів такій пропозиції, та ще й одержаній від вождів.

      До речі, цікаво спостерігати, яким чином позиціювалася пара Ленін (Микола Колесников) — Сталін (Михайло Геловані). Перший надто балакучий, суєтний. Другий мовчазний і величний. Зрозуміло, справжнім вождем був саме Сталін, бо ж Ленін заривався у дрібноту справ і навряд чи бачив далі свого носа. Не те, що Коба — пих-пих люлькою, і сенс історії прояснено. Що для працівника електростанції, що для Корнійчука — для всіх ставало видно на всі чотири сторони. Епохальна річ, той фільм, дарма що заборонили. До речі, версія заборони все ж існує — невдовзі почали переслідувати інтелігенцію за «поклоніння перед Заходом» тощо. Надто балакучим і сміливим дали «укорот», бо ж за війну «народєц разболтался, панімаєш...» Дим-димок від вождевої люльки, мов старечі літа, не той тепер Миргород, Хорол річка не та...

      Серед інших «конфронтацій» — «У пошуках сексуальної толерантності». Простежування того, як шукали ту толерантність у минулі десятиліття. Вперто шукали, терпляче. Скажімо, Бертран Бліє у своєму «Приготуйте ваші носові хусточки» (1977) оповідає про злигодні подружньої пари (Жерар Депардьє та Кароль Лор), в якої ніяк не виходить народити дитинку. Підкладають жінку під одного, під іншого — ані руш. Діло пішло тільки тоді, коли в ліжку героїні опинився тринадцятирічний підліток. Толерантно? Щоб ви не сумнівалися.

      А у фільмі Марко Феррері «Прощай, самець!» (1978) інші проблеми — світ узагалі загинається, на тлi нью-норкських хмарочосів (що то за провидець вийшов із Феррарі). Депардьє й тут грає молодика, котрий забирає до себе дитинку величезної мавпи, котра загинула. Ту мавпочку загризуть пацюки, цур їм, пек, а до того героя фільму покине кохана жінка, котра завагітніла від нього, а йому все оте — тіп-топ. І згорить усе синім полум'ям, з музеєм включно... Іронійна і вигадливо викладена історія про присмерки цивілізації, про «Загибель Заходу». Як сказав і з цього приводу наш поет, «то нехай собі як знають, божеволіють, конають, нам своє робить — будем, будем бить». З толерантністю у нас теж були лише проблеми.

      Найцікавішою подією «Белых Столбов» була ретроспектива «Кінематограф Східної Європи — прощання з минулим». Показали фільми 50—60-х років, здебільшого чеські та польські. З поляків виділили творчість письменника і сценариста Марека Хласко. Фільми, зроблені за його сценаріями — «Петля» (1957) та «База мертвих людей» (1959), вразили гостротою соціальних конфліктів. Ідеться про маргіналів, тих, кого в тодішньому радянському кіно майже не показували. Соціальне дно — пиятик у «Петлі», люди без майбутнього в «Базі...». І відсутність хоч якихось ілюзій, автори безжальні і не хочуть дарувати глядачеві хоча б дрібку надії.

      Чеський режисер Карел Кахиня схильний піднімати суспільні конфлікти до майже притчевої висоти. Скажімо, в «Ночі нареченої» (1967) героїня фільму кидає виклик процесу колективізації тим, що оголошує себе новітнім месією. Щось схоже на стилістику Луїса Бунюеля... Влада виявиться сильнішою, вона сама почувається персонажем месійного штибу. У «Вусі» (1970) відсилання до Кафки — у чиновника і його дружини потроху їде дах од відчуття того, що їх скрізь прослуховують і відтак ось-ось повезуть в «кутузку». Фінальний телефонний дзвінок одначе сповіщає про кар'єрний стрибок — героя призначають міністром. Іронічний і фільм Мілоша Формана «Горить, моя панянко» (або ж «Бал пожежників», за такої назви фільм розповсюджується нині на відеокасетах). Пожежники святкують, а в цей час горить будинок. У влади завжди так — у них свята завжди мають тоталітарний характер: танцюють всі, пропади воно все пропадом...

      А от із дискусією за тією ж темою про східноєвропейське кіно якось не склалось. Хоча показана ретроспектива переконливо, на мій погляд, довела, що от се і є наше рідне і близьке культурне коло. Саме з нього треба рухатися й далі, у світи. Нас там не дуже чекають, тож візьмемось за руки, друзі, щоби не пропасти поодинці. Й частіше вглядаймося в минуле — бо ж там і заховано образ майбутнього. Ще не вмерло кіно, його правда і воля... І краса, між іншим, також.