На екрани вийшов новий фільм «Війна світів» знаменитого американського кінорежисера Стівена Спілберга. Починається він із того, що герой стрічки, звичайний робітник порту в Нью Джерсі Рей Фер'є (Том Круз), дивиться телевізійні новини. Чільне повідомлення — про страшні електромагнітні аномалії в Україні. Життя там паралізовано, повідомляє диктор, 48 мільйонів людей позбавлені електроенергії, країна у пітьмі. Що відбувається?

Так уже трапилося, що єдиний кінофестиваль класу «А» на теренах колишнього СРСР перетворився ще й на вікно у великий фестивальний світ. Бо тут, окрім конкурсної програми, можна побачити кращі фільми найбільших світових кінофорумів — Берліна, Канн, Венеції, Монреаля...

Особливої фестивальної інтриги не сталося. У день закриття, себто минулої неділі, більшість журналістів передавала один одному інформацію про те, що головний приз, «Золотого Георгія», буде вручено російській картині «Космос як передчуття» Олексія Учителя. Про ймовірність такого рішення журі, очолюваного відомим сценаристом Валентином Чернихом (усі знають фільм «Москва сльозам не вірить»), говорили від самого початку фестивалю. Чи не найрадикальніше висловився московський критик Валерій Кічін, котрий заявив, що рівень конкурсної програми є надзвичайно низьким («це просто суцільна тобі пустеля») і зроблено це зумисне — аби російська стрічка не мала конкурентів. Щоправда, не всі погоджувалися з такою думкою. Тим більше, пам'яталося, що рік тому у Москві тріумфували саме росіяни з фільмом Дмитра Месхієва «Свої». Двічі поспіль перемагати у рідних пенатах якось незручно. Тим більше, коли у тебе в журі три голоси (окрім двох у журійного голови, ще один у актриси Вікторії Толстоганової). Одначе сталося — головний приз поїхав до Санкт-Петербурга у валізі Учителя. Зрештою, чом би й ні: картина справді високого класу.

У середу на кінофестивалі був день протесту. В Музеї кіно зійшлися кінознавці, критики, кінематографісти, аби висловити своє ставлення до фактичного закриття музейного комплексу. Історія така: понад двадцять років тому в Москві за кошти Спілки кінематографістів СРСР збудували величезне приміщення Кіноцентру. Частину площ було відведено для музею кіно, котрого доти не існувало. Усі ці роки музей, під орудою всесвітньо відомого кінознавця (у першу чергу знавця творчості Сергія Ейзенштейна) Наума Клеймана, функціонував на повну потужність. У його фондах накопичено сотні тисяч архівних матеріалів, частина яких — українського походження. На сьогоднішній день приміщення Кіноцентру продано комерційній структурі. А доти кілька літ поспіль Російська кіноспілка та Конфедерація спілок, що об'єднує кінематографістів колишнього СРСР, судилися-рядилися, канат перетягували. Пересварилися! Нiкiта Сергійович Михалков, лідер російської спілки, не раз рвав на собі одіж, клянучись до останньої краплі захищати культурні інтереси нації та окремо взятих кінематографістів. Тепер його запитують: що це за такий захист, коли ви підписали акт продажу Кіноцентру, не передбачивши умови для виживання музею?
Нині йдеться про те, що музей прийме під свій дах кіностудія «Мосфільм». У Києві такий музей — на території кіностудії імені Олександра Довженка — існує: вже понад сорок років, і всі ці роки мріємо, аби постав в українській столиці справжній музей кіно, під державним патронатом. От я й думав собі, слухаючи московських кінознавців і простих фанатів екранної музи, про те, якими схожими є чиновники різних країн. Плювати їм на музеї, проблеми культури виглядають нудотними і такими, що не здатні принести найменших політичних дивідендів (ну, хоча б у вигляді підвищення градусів народної любові). Та що там чиновники державні, коли — виходить так — це стосується і чиновників від самого мистецтва.
У четвер у конкурсній програмі показали російську кінострічку «Космос як передчуття» Олексія Учителя. Минулого року в конкурсі змагалися одразу три фільми, продуковані в Росії, чому нині тільки Учителева картина представляє російський кінематограф? Голова відбіркової комісії Кирило Разлогов на це питання відповів так: «Одна картина — норма, більше — це виняток. У 2004 році було чотири російськомовні картини і одна англомовна, що є цілковитим спотворенням реального кінематографічного процесу. Минулий рік не задовольнив мене як директора програм саме тому, що перетворився на внутрішню російську подію, де змагалися фільми наших знайомих».

Московський кінофестиваль має статус класу «А», одначе нині займає нішу цілком периферійну. Про це я вже писав, а повторюю з єдиною метою: означена ситуація значною мірою відбиває ставлення Заходу до Росії і російського кіно. Мода — як у політиці, так і в культурі — річ жорстока, і от нині в Європі від російського товару модно відвертатися.

У столиці нашої колишньої батьківщини ідуть дощі. Мимоволі пригадалася розповідь Олеся Гончара про часи, коли Україною керував Лазар Каганович. Незрідка, уже проти ночі, міг закликати до себе гурт письменників і натхненно щось їм декламувати з української класики. Найчастіше «Ідуть дощі...» з Михайла Коцюбинського. Напам'ять шпарив цілісінькі сторінки. А нумо-нумо, хто із нинішніх керівників здатен на щось подібне?

За радянських часів цей фест був чи не єдиною можливістю для звичайних глядачів побачити щось із великого світового кіно. Як наслідок цього факту — ажіотажний попит на квитки до кінотеатрів, колосальний інтерес до самого фестивалю та його гостей. У новітні часи вже не так. Глядачі (передусім у самій Москві) мають тепер значно більший доступ до зарубіжного кіно, то ж немає сенсу прагнути подивитись те, що за лічені дні чи тижні з'явиться у прокаті.

Ви можете пригадати, коли востаннє бачили фільм, зроблений у Литві чи Естонії, Грузії чи Вірменії, Киргизії або Узбекистані? Хіба коли-небудь промайне щось подібне на телеекранах, та й то з далекого вже радянського минулого. У більшості з нас живе стійке відчуття, що кіно в усіх цих країнах умерло і вже не воскресне. Як, власне, і в Україні. Та що там глядачі, коли й самі кінематографісти частенько кажуть про те, що наше кіно є мертвим і йому вже не піднятися.

Перший осінній місяць щедро подарував українському кіно не тільки Олександра Довженка, а й кількох близьких йому за творчiстю людей. Насамперед акторів — Свашенка та Масоху...
Семен Свашенко народився 14 вересня сто рокiв тому на теперішній Сумщині. 18-річним юнаком приїхав до Києва — навчатися в кооперативному технікумі. Одначе кооператором стати не довелося, потягло в мистецтво. Вступив до Театрального інституту імені Миколи Лисенка. Там і познайомився з деканом українського факультету, уже добре відомим режисером Лесем Курбасом. Через два роки саме Курбас запросив до себе у «Березіль» кількох юнаків, серед яких були Свашенко та Масоха.

— Ви танцювали, як єгиптянка, — наче жагуча пристрасть текла в вас.
Тайах весело сміється і лукаво поглядає на мене і на Сева. Вона дуже стримана і холодна взагалі, а коли сміється — робиться близькою. Для всіх людей в неї холодний погляд і професійна усмішка балерини — одним ротом, білими зубами.
— А взагалі ви нагадуєте прекрасну мавпочку, — додає Сев серйозно, — вона гризе горішок на дереві і влучає нас звідти горішком.