Москва, і сльози, і голос предків...

      Особливої фестивальної інтриги не сталося. У день закриття, себто минулої неділі, більшість журналістів передавала один одному інформацію про те, що головний приз, «Золотого Георгія», буде вручено російській картині «Космос як передчуття» Олексія Учителя. Про ймовірність такого рішення журі, очолюваного відомим сценаристом Валентином Чернихом (усі знають фільм «Москва сльозам не вірить»), говорили від самого початку фестивалю.  Чи не найрадикальніше висловився московський критик Валерій Кічін, котрий заявив, що рівень конкурсної програми є надзвичайно низьким («це просто суцільна тобі пустеля») і зроблено це зумисне — аби російська стрічка не мала конкурентів. Щоправда, не всі погоджувалися з такою думкою. Тим більше, пам'яталося, що рік тому у Москві тріумфували саме росіяни з фільмом Дмитра Месхієва «Свої». Двічі поспіль перемагати у рідних пенатах якось незручно. Тим більше, коли у тебе в журі три голоси (окрім двох у журійного голови, ще один у актриси Вікторії Толстоганової). Одначе сталося — головний приз поїхав до Санкт-Петербурга у валізі Учителя. Зрештою, чом би й ні: картина справді високого класу.

      Ще одна підозра в упередженості виникла під час вручення призу міжнародного журі критиків (ФІПРЕССІ, або Міжнародної федерації кінопреси, президентом якої віднедавна є московський кінокритик Андрій Плахов). Коли голова журі, вірменка Сюзанна Арутюнян, несподівано для всіх оголосила, що їхній приз вручається шведському фільмові «Гітара-монголоїд», російський журналіст, який сидів поруч, сказав мені: «Бачите, і тут воно... «Що?» — не зрозумів я. — «А те саме. Своїм дають.» — «Яким? У журі жодного шведа». — «А як звуть того шведа, не зауважили?» — хитро примружився сусіда. «Прізвище Остлунд, а звуть його Рубеном! Він вірменин за походженням. Голос крові...» Не знаю, чи так воно насправді, одначе рішення «критичного суду» більшості й справді видалося сумнівним.

      Натомість інше журі, російської кінокритики, на чолі з Наталією Нусіновою, ніяких підозр не викликало, віддавши свій приз одному з фаворитів конкурсу — фільму «Хроніки звичайного безумства» чеха Петера Зеленки. Журі, на противагу думці частини колег, високо поцінувало рівень конкурсної програми, назвавши кращими, опісля чехів, стрічки «Порцелянова лялька» угорця Петера Гардоша та «Балканкан» македонця Дарко Мілевського.

      Одразу два неофіційних призи повіз додому американець Ар'є Посин, режисер фільму «Чамскраббер». Його визнали кращим глядачі (так званий «Приз глядацьких симпатій», який визначався шляхом голосування) і Федерація кіноклубів Росії. До речі, таке враження, що український кіноклубний рух зів'яв і на поверхні не дуже-то і з'являється. А шкода.

      Отакі підсумки неофіційного призового рейтингу. Опісля прес-конференції в Будинку кіно, де оголошувався наведений щойно вердикт, я вийшов на вулицю, аби закачати в легені трохи кисню. І мав можливість спостерігати доволі цікаву картину. Біля пам'ятника Володимиру Маяковському відзначали день народження найвідомішого російського в'язня пана Ходорковського. Відзначали по-різному. Одні ходили з портретами недавнього олігарха і протестними гаслами. Інші, користуючись бронзовою присутністю літературного класика, скандували його актуальні поетичні рядки: «Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем!» Якийсь громадянин ввічливо подав мені текстiвку, з якої я дізнався, що режим у Росії є злочинним, і світові належить чекати від великої нації повстань. «Пожар будєт! — не полінувався ще раз підійти до мене автор політичного прогнозу,— можетє не сомневаться. Пусть нє в міровом масштабє...»

      Звісно, киянина такими «сходками» здивувати важко. Наводжу цей факт з однієї причини: мистецтво (у даному випадку його презентовано Маяковським) рідко оминає політичні бурі чи пожежі. Особливо ж у Росії. Хоча Москва нині і є форпостом буржуазності, одначе ж відомо, що «умом Россию не понять». Втім, не доведи, Господи, Маяковському зiйти з постамента і рушити на інші площі та вулиці. Мало не здасться. Російський бунт, як відомо, здатен настрашити цілісінький світ.

      Ну а потім в кінотеатрі «Пушкінський» було офіційне закриття. На ньому, зокрема, вручили премію знаменитій французькій актрисі Жанні Моро («Ліфт на ешафот», «Коханці», «Жюль і Джим»...) — за вірність класичним принципам акторського мистецтва, яке в Росії найчастіше ототожнюється з іменем Костянтина Станіславського. В одній із фестивальних ретроспектив показали нову стрічку Франсуа Озона «Час прощання», де 77-річна актриса виконала роль бабусі головного героя. На прес-конференції Моро трималася бадьоро і заявила, що не збирається розлучатися з акторською професією. Журналісти зазвичай шукали чогось «такого», і пошепки обмінювалися інформацією про бабульчиного молодого бой-френда. «Не може бути!»— не повірив я, і тут же на мою голову висипали цілісінький ківш історій, які переконливо свідчили: подібне трапляється так часто, що вже й не цікаво. О, примхлива людська природо...

      Ну а головну нагороду фестивалю отримав, як уже мовилося, санктпетербуржець Олексій Учитель за картину «Космос як передчуття». Другий за значенням Спеціальний приз журі віддано фільму «Вічна мерзлота» фінського режисера Аку Лоухімієсу. Кращими акторами визнали болгарку Веселу Казакову («Украдені очі» Радослава Спасова) та іранця Хусейна Махджуба («Лівою, лівою, лівою!» Казема Маасумі). В іншій конкурсній програмі, що мала назву «Перспективи», журі, очолюване Юраєм Якубіско, кращим визнало фільм «Як дівчата Гарсія провели літо» американки Джорджіа Гарсіа Рідель.

      Докладніше про власне творчі підсумки фестивалю уже в окремій статті...