«Авторитетів» меншає...

23.12.2003

      Кримінальні авторитети — нині доволі популярні «герої», причому не лише суспільно-політичних газет чи новин телеканалів (тобто тих джерел, де «работники ножа и топора, романтики большой дороги» подаються як документальний сюжет). Про них іще складають кіносценарії, знімаєть багатосерійне «мило», пишуть книжки. (Одна з останніх, до речі, щоб не бути голослівними — Світлани Зоріної — «Кримінальний Київ некримінальним поглядом» — широко і галасливо презентувалася на початку осені в київській «Букві». Книжка якраз «про це», про життя-буття кримінальних братчиків, при цьому твір у Зоріної вийшов, відверто кажучи, ніякий, але з претензіями на проникнення у психологію злочинців тощо, хоча для нас важливим є винятково вибір теми — а він доволі показовий).

      «Україну молоду», утім, цікавлять зовсім інші моменти, коли мова заходить про кримінальних авторитетів наших днів — зокрема, півторамісячної давнини «пригода» із Володимиром Киселем, чий джип підірвали 4 листопада мало не в центрі столиці, і ближча до теперішнього передноворічного часу інша драма — вбивство 1 грудня цього року Валерія Прищика, «колеги» Киселя по способу життя... Чи це пошесть така охопила когорту кримінальних лідерів, щось на кшталт атипової пневмонії для тих, хто не може сказати про себе, як колись Остап Бендер: «Я глибоко поважаю кримінальний кодекс»? Чи відбувається щось інше — глибше і таємніше, про що пересічний читач (глядач) новостійної стрічки може лише здогадуватися?

      Про це «УМ» намагалася поговорити із народним депутатом України, чий «внутрішньопарламентський» «фах» зобов'язує його до володіння певною інформацією. Йдеться про Григорія Омельченка — заступника голови комітету Верховної Ради з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. Забігаючи наперед, зазначимо, що з цієї спроби нічого до ладу не вийшло, оскільки Григорій Омельянович з першої ж хвилини зауважив, що, мабуть, вперше у житті він не готовий бути відвертим, оскільки наразі йдеться про життя людини (Киселя), а життям, чиє б воно не було, не жартують, життя потрібно охороняти — так само, як і таємницю слідства. Або навіть іще пильніше... Можливо, місяці за два-три деяку завісу таємниці Омельченко перед читачами «УМ» дещо й підніме. Але той час іще не настав, а відтак нам поки що залишається єдине — розставляти знаки запитання...

* * *

      За деякими джерелами, після смерті «Прища» (себто Валерія Прищика) в Києві залишається один-єдиний «авторитет» — Володимир Кисіль. Від цього віє чимось у дусі безсмертних горян — «Лишитися має тільки один». Решті ж — повідтинають голови, причому зроблять це свої ж, «земляки», виборювачі мандату вічного життя... Те, що «авторитетів» відправляють у потойбіччя самі ж «авторитети» — це перше, що спадає на думку. А надто як згадати зухвалість, з якою було вчинено вбивство Прища.

      Останній прибув до військового шпиталю відвідати брата. Але замість ніжних братерських обіймів отримав 14 пострілів у спину та 2 контрольні в голову. І все це, що називається, серед білого дня, на території, яка охороняється! Вбивця Прища кидає автомат на місці злочину та втікає, залишаючи по собі купу нез'ясованих обставин: як він міг зважитися на таке? Звідки знав про пересування жертви? Хто йому «замовив» Прища?

      Інший блок питань стосується того, чи є на сьогоднішній день хоч найменші підстави пов'язувати в єдине ціле смерть Прища та замах на Киселя? А пов'язати їх можна двояко. По-перше, вважати, що вбивство Валерія Прищика — це помста навзаєм від раніше постраждалого Киселя. По-друге, що підірваний джип Киселя та розстріляний Прищ — робота одних i тих самих рук. Якщо так, то чиїх? У випадку із Киселем все ускладнюється ще й тим, що ця особа вважається причетною до справи про вбивство Георгія Гонгадзе. Хоча знову ж таки, в цьому випадку нічого не доведено остаточно, однак у відомих листах Гончарова їхній покійний автор вказує на членів банди Киселя як на вбивць журналіста. Таку згадку можна вважати позачерговою перепусткою на той світ, виданою Киселю. Але, з іншого боку, якщо взяти до уваги останню заяву нового Генпрокурора України Васильєва про те, що у справі Гонгадзе «підозрюваних немає», то для декого все виходить зовсім не безнадійно. Словом, все, що торкається кримінальних авторитетів (і тих, що відбулися переляком через згоріле авто, і вже покійних) заплутано у такий тугий (і воістину смертельний) вузол, що крізь його петлі не продерешся.

* * *

      Між тим існує іще одне пояснення того, чому «авторитетів» відстрілюють як качок у сезон полювання. «Цілком правдоподібним виглядає версія про те, що усуває бандитів, на яких немає управи в суді, певний неофіційний спецпідрозділ правоохоронних органів. Про це вже заявляли деякі спеціалісти та наводили у підтвердження своїх слів доволі переконливі аргументи. По-перше, за короткий строк від рук професіоналів гинуть кілька авторитетів: 27 березня 2000 року розстріляли Теймураза Савлохова (середнього брата відомої родини), 8 квітня того ж року вбито Ігоря Князєва, рівно через вісім місяців застрелено Черепа (міліція не змогла добитися, аби його засудили), а нещодавно підірвався джип Володимира Киселя... Причому якби їх «прибрали» конкуренти, це обов'язково призвело б до з'ясування стосунків із ворожим угрупованням, але ні про що подібне не чути...По-друге, так хто ж поділить сфери впливу, під чий контроль вони переходять, невже Прищику з Киселем було мало місця під сонцем? Песимісти твердять, що контроль над ласими шматками нелегального бізнесу переходить до певних структур, які існують за рахунок платників податків», — пише газета «Ділова столиця» («ДС», 8 грудня 2003 року). 

      Таким чином, якщо дещо підігріти власну фантазію, можна уявити собі, що існує кимось схвалений проект під умовною назвою «Як боротися зі злом його ж методами» — тобто методами автоматної черги, розстрілу в спину, минаючи суд та слідство. При цьому, однак, невидимі бригади катів діють не лише з чистої любові до справедливості, а й з деяких корисних міркувань. Прокоментувати принаймні цей момент «УМ» просила Григорія Омельченка, на що той зауважив: «Про що йдеться? Про «Червоні бригади»? Народних месників? Таємний спецпідрозділ «Антимафії», яку я очолюю? Можу сказати лише одне: як колишній слідчий я вимагатиму перевірки будь-якої версії». Сказане повинно, мабуть, означати скептичне ставлення Омельченка до подібної версії. Однак, як сказав інший знавець людського підступництва: «Багато є, Гораціо, на світі, що й не снилось нашим мудрецям...»

  • 900 мільйонів гривень за півсотні доларів

    Судовими справами з приводу фінансових махінацій та ухилення від сплати податків нікого не здивуєш. Проте справа, про яку йтиметься тут, є унікальною. Феноменальнiсть полягає у тому, що особи, які бажали досягти своєї мети, а це ухилення від сплати податків, відтак, і обкрадання сумлінних платників, не просто не сплачували таких податків, а ще й заручилися на такі дії рішеннями різних судів. Така судова підтримка могла виникнути з декількох причин. Аби докладно розібратись у вітчизняному податковому законодавстві, треба мати багато здібностей та не одну вищу освіту. Але якщо це все ж таки вдалося, то можна віднайти такі лазівки, щоб і вовки були ситі (спритні підприємці отримували прибутки), і вівці майже цілі (усе робиться із дотриманням законів). >>

  • «Вогняна вода» та супутні товари

    Податківці, виявляється, теж люблять горілку. Так, на Волині податківці зробили оперативну закупiвлю горілки майже на сім тисяч гривень в одному з магазинів Луцька. Це було зроблено для того, аби визначити достовірність марок акцизного збору, якість горілки, метод продажу. Закуплені пляшки слідчі віддали на експертизу. Згідно з довідкою, яку надали експерти податківцям, зазначалося, що рідина являє собою водно-спиртову суміш, виготовлену з недоброякісної сировини, що становить загрозу життю та здоров’ю людей. >>

  • Міняй, та державу не «кидай»!

    Якось громадянин Львова вирішив відкрити власний обмінний пункт валюти. Нічого дивного, якби не одне «але»: готівкову валюту львів'янин видавав в обмін на неіснуючі товари та послуги, що мовою податківців називається незаконною конвертацією. Як пояснив «УМ» начальник слідчого відділу ПМ ДПА у Львівській області Василь Кундик, справа почалася 2002 року, коли молодик створив злочинну організацію в кількості десяти осіб, з допомогою яких відкрив мережу з дев'яти приватних підприємств. Мережа ПП призначалась для конвертації безготівкових грошей. >>

  • Мінне поле чи законодавче?

    Не через відсутність інших подій, а через вперте бажання декого зробити сьогоднішній і без того вельми складний стан української журналістики ще складнішим, ми змушені вкотре повертатися до одних і тих самих тем. Зокрема, до окремих статей Цивільного кодексу України, про який на сторінках «УМ» писала вже неодноразово. Отже, Цивільний кодекс України і дві його найбільш «визначні статті» — 277-ма та 302-га... Нагадаємо, перша із цих статей передбачає, що негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, а друга — що офіційні заяви посадових, службових осіб є достовірними. >>

  • П'ятірка вбивць — «п'ятірка» за слідство?

    Як хотілось би позбутися сарказму і повідомити цю новину з кількома знаками оклику: Генеральна прокуратура завершила слідство у справі Александрова. Генеральна прокуратура готова висунути обвинувачення п'ятьом особам, які виявилися причетними (згідно з висновками ГП) до вбивства директора телерадіокомпанії ТОР Ігоря Александрова. Таким є текст офіційного повідомлення від ГП, що надійшло на адресу «України молодої». >>

  • Хто платить гроші, той і замовляє піар

    Зовсім нещодавно «Україна молода» писала про нараду керівників державних ЗМІ, проведену в Житомирі й «освячену» присутністю на ній Прем'єра Віктора Януковича. Попри весь антураж (словесний — передусім), який мав довести незаангажованість цієї зустрічі й готовність її учасників вільно та невимушено обмінюватись думками, було очевидно, що представники місцевих державних ЗМІ й очі бояться підвести на чиновників від виконавчої влади, котрі є для них уособленням і шматка хліба, густо змазаного маслом, і гнівної руки, що у неслухів цей хліб запросто відбере. Тому у цієї категорії українських мас-медіа, на превеликий жаль, є здебільшого одна-єдина думка про все, що відбувається в області (варіант: районі), де судилося бути започаткованим тому чи іншому виданню. Причому ця думка навіть не є думкою власне журналістського колективу, вона зазвичай належить котромусь з представників влади — «губернатору» абощо, словом, тому, хто є «хазяїном» регіону, а відтак — і його преси. >>