Не приховую, що як і більшість давніх шанувальників творчості британської рок–групи Deep Purple її кращих часів, ідучи минулої п’ятниці на її єдиний у Києві концерт у Міжнародному виставковому центрі (МВЦ), я мав погане передчуття, що побачу і почую лише тінь колиш­ньої легенди. Що можуть запропонувати, чим можуть здивувати п’ятеро чоловіків пенсійного віку, які виконують перед публікою свої хіти 40–річної давнини, певне, в десятитисячний раз? Забігаючи наперед, скажу, що всі сумніви та погані передчуття були вибиті з голови вже в першу хвилину концерту потужними звуками одного з найвідоміших хітів групи Highway Star («Зірка автостради»).

Якщо проаналізувати афішу сучасного українського театру на предмет представлення там нової зарубіжної драми, то одним із лідерів цього рейтингу буде французький письменник і драматург Ерік–Еммануїл Шмітт. У «Сузір’ї» йдуть вистави за його творами «Оскар — Богу» та «Приховане кохання», в Новому драматичному театрі на Пе­черсь­ку — «Розпусник», у Національному театрі імені Заньковецької — «Загадкові варіації»... Спектакль за Шміттом був і в репертуарі Театру імені Франка: психологічний детектив «Маленькі подружні злочини» для Олексія Богдановича та Ірини Дорошенко поставив Кшиштоф Зануссі. Але цієї спроби осягнути магію драматургії багаторазового володаря Премії Мольєра «франківцям» виявилося замало. Після вирішення питання з авторськими правами — на це, до речі, пішло кілька років — та напружених репетиційних буднів театр представив на суд глядачів нову виставу за п’єсою Е.–Е. Шмітта «Фредерік або Бульвар злочинів».

Учора до Харкова на кілька днів приїхав польський театр «Крик» одразу з двома виставами та широкою програмою дискусій, майстер–класів і тренінгів. Продюсер «Театру на Жуках» Дмитро Терновий, старанням якого і стала можливою ця зустріч, вважає майбутні гастролі сусідів «важливою подією для театральної громадськості Харкова». «По–перше, це колектив, гостросоціальний, жорсткий і гранично чесний, — каже він. — По–друге, «Крик» — наслідувач найвідоміших театральних шкіл Польщі ХХ століття. Його режисер є випускником Академії театральної практики «Гардзенице», яку заснував учень, а згодом послідовний опонент Єжи Гротовського і автор методики «екологія театру» Влодзимеж Станевський».

Круглий стіл, ініційований Міждержавним фондом гуманітарної співпраці країн–учасників СНД, зібрав у Театрі імені Лесі Українки делегатів семи пострадянських держав. Під час їхніх виступів на полишало відчуття того, що, незважаючи на окрему, вже майже двадцятирічну історію кожної країни, у нас є і завжди буде багато спільного. Хоча б те, що стосується проблем театральної справи — так точно.

Наприкінці літа найказковішим містом України стане Тернопіль — тут відбудеться перший Всеєвропейський фестиваль казкарів. Натхненники цього заходу — відомий казкар Сашко Лірник (Олексій Власюк) та начальник Управління культури і туризму міста бард Олександр Смик. «Цього року 28 серпня тернопільське Співоче поле святкуватиме 25–річчя. Тож ювілей почнемо відзначати з українських і європейських казкарів», — каже пан Смик. Програму тільки обговорюють, бюджет формують, але вже відомо, що на ролі казкарів запросять музикантів, політиків, спортсменів, які поміж читанням історій готуватимуть борщ просто неба і пригощатимуть ним діток. Приїдуть, звісно, й дитячі письменники. Запросять лялькові театри. Словом, все буде спрямовано на тандем «діти–казка».

Зустріч з одним із натхненників фестивалю стала для «УМ» приводом поцікавитися, що ж собою представлятиме з’їзд казкарів, й поговорити про значення казок у розвитку дитини й майбутньому нації.

Фільм «Червона шапочка» (Red Riding Hood), що вийшов у наш прокат, має обмеження «до 14 років» — і з цього варто виходити, якщо ви збиралися захопити на показ неповнолітнє чадо. Ні, загалом, там не так уже й страшно! Проте, повірте, неприємно, коли Гаррі Олдмен копирсається брудними руками у напівсирій печені, а за мить до цього вовкулака роздирав на шматки беззахисних селян. Утім усі ці криваві сцени не заважають «Червоній шапочці» залишити певне світле враження. І все це завдяки янголоподібній Аманді Сейфрід («Мамма Міа!», «Любий, Джоне», «Хлоя»), чий променистий погляд камера вихоплює щоп’ять хвилин.

Чи можливо в наші дні «відкрити» вітчизняного живописця ХХ століття? Та ще й такого, хто свого часу був головним художником військово–морського штабу Росії (раніше цю посаду обіймав Айвазовський)? Чиє ім’я російська преса згадувала поруч з іменем Шишкіна, а французька порівнювала його з імпресіоністами, головно з Камілем Піссарро?

Для критика знайомитися з дебютом невідомого автора — завжди підсвідома напруга: це ж ти витрачаєш час, коли міг би взятися до якогось досі не читаного класичного твору, скажімо, Шекспіра. А кинути невідому книжку на перших сторінках, якщо «не подобається» (як–то звичайному читачеві), не можеш: мусиш збагнути потенції та перспективи нового автора на літературному ринку. Така робота.