Помститися у віртуалі

29.03.2011

Для критика знайомитися з дебютом невідомого автора — завжди підсвідома напруга: це ж ти витрачаєш час, коли міг би взятися до якогось досі не читаного класичного твору, скажімо, Шекспіра. А кинути невідому книжку на перших сторінках, якщо «не подобається» (як–то звичайному читачеві), не можеш: мусиш збагнути потенції та перспективи нового автора на літературному ринку. Така робота.

 

Отже, дебют: Олена ЧЕРНІНЬКА, Юлія ЧЕРНІНЬКА «Хутір Розбещених Душ» (Л.: Піраміда, 228 с.). Перше враження: текст не відпускає, спонукає до читання далі й далі. Чому? На формальному рівні — гарний баланс між діалогами й «коментарями». На смисловому — лаконічно виписані картинки з натури; талановитий фотопогляд (можливо, від того, що одна з авторок — професійний фотограф?). На рівні сюжетному — це зазвичай нескінченна оповідь про «гріховну» людську натуру, схильну до нещирості, підступів, жорстокості та готовності «зробити кар’єру і в разі певних перешкод іти по трупах». На рівні «драматургічному» — дуже добре зшита тканина фабули: жоден вузлик не кинуто напризволяще; усі чеховські «рушниці» стріляють.

А фабула проста: повсякдення богемно–політично–кримінального життя «шалено прекрасного міста Л.». Тема, назагал, нескінченна та до всього конкурентна до щоденної стрічки новин. Чим тут затримати увагу читача? Тим, чого бракує сьогоднішній журналістиці: оприявленням логіки внутрішнього механізму подій. У нашому випадку це іще й освіченість авторів, що дозволяє їм виходити поза межі Я–досвіду.

Якщо уявити, що перед вами анонімний текст, котрий міг би написати хто–небудь із відомих літераторів, то до будь–якого з брендів не пристанеш. Видно, що тут не обійшлося без упливу Винничука і Андруховича й навіть чути глухе відлуння Чорногуза; зрозуміло, читали авторки Дереша і Жадана. Але епігонства — немає. І це головна позитивна оцінка дебюту: самостійність.

У книжці обігрується модна нині тема ноосфери: «Лиха чи добра думка — це запущений у Всесвіт бумеранг... Кожен поганий вчинок, кожна лиха думка вже при житті людини бумерангом повертатиметься до неї назад у вигляді неприємностей, хвороб чи втрат». Але реалізується ідея у доволі зачовганих параметрах фантастично–фентезійної прози: «поганих» громадян «шалено прекрасного міста Л.» авторки перекидають у потойбічно–паралельний світ, де над ними знущаються гноми з розвинутою сексуальною фантазією. Й описується це доволі відверто; метафора «розхлябані, наче дірка в повії» — найневинніша. Утім це знана «хвороба росту»: поки автор не виговорить табу в опублікованому творі — не заспокоїться...

В анотації твір подано як «містичний». Схоже, однак, що авторки цим текстом здійснили власну помсту своєму досвіду. Таке собі жіноче–відьомське примовляння. Й занурили у цей процес читача (проте, вдячного: кому не хочеться поспостерігати за магічними діями?). Відлуння людської помсти завжди зачіпає невинних; до точкових ударів НАТО тут далеко. Чи гуманніша «магічна» помста? Відповідь шукатиме сам читач.

Й останнє. Дебютні авторки чомусь весь час притлумлюють свою очевидну здатність до іронії. Здається, коли б вони тут розпружилися, далі б виникнув і веселий гумор. І ми — читачі — мали б у наступному їхньому творі добрий зразок соціально–веселої прози a la «Претендентів на папаху».