Восьмисотсторінковий фоліант, відомий в Ук­раїні та за її межами, довженкознавець Сергій Тримбач писав майже чотири роки і, як прийнято казати в таких випадках, усе своє життя. Почалося все зі статті «Довженко и народная культура» в журналі «Искусство кино» в 1979 році, потім була робота в Кіноцентрі імені О. Довженка, багаторічна дружба із директором Музею кіно на кіностудії Довженка, покійною Тетяною Дере­в’янко, яка дружила із вдовою класика Юлією Солнцевою, були публічні лекції у США та Британії, робота в архівах і, нарешті, книга. Її — без перебільшення — чекали, адже вітчизняне довженкознавство не може похвалитися не те що версіями дослідників, а й навіть повною біографією людини, яка ввійшла у десятку кращих режисерів усіх часів і народів. Звичайно, книжка Сергія Тримбача «прийшла» не в пустелю — є книги Миколи Шудрі «Геній найвищої проби», Романа Корогодського «Довженко в полоні», Володимира Кудіна «Са–шко», Василя Ма­рочка «Зачарований Десною», але багатогранність і «непійманість світом» Довженка ще неосяжні.

Сьогодні кіновиробництво в Україні активізувалося настільки, що новина про запуск чи прем’єру чергового фільму сприймається саме як новина, а не як сенсація, як це було кілька років тому. А тому продюсери, аби забезпечити своїй картині посилену, а не прохідну увагу народу, намагаються виділити ту особливість свого проекту, яка вигідно вирізнить його з–поміж інших кінопропозицій. Команда фільму «Може бути» позиціонує свою стрічку як першу комедію українського виробництва. Так би мовити, стовідсотково вітчизняну, адже тут усе своє — гроші, актори, «натура», — немає навіть натяку на копродукцію, ні творчу, ні фінансову, ні будь–яку іншу.

Дипломатичні раути «Ми­стецт­во без кордонів» започаткувала екс–міністр культури Оксана Білозір. Позавчора гостей зустрічав новий, щойно призначений міністр Василь Вовкун — людина світська і з усіма тонкощами протоколу обізнана. Перших осіб, себто послів, у «Лаврі» було негусто, що й не дивно — Київ наразі потопає в корпоративах. У галереї компактно розмістилося «містечко» народних майстрів — вишивальниці, майстри лозоплетіння, різьбярі і навіть ковалі, виставивши готовий товар на продаж, показово майстрували свої промисли. Псували картинку ідилічної України, вбраної в новорічний дощик, фотопейзажі Леоніда Черновецького. Втім, судячи з того, що під багатьма розкатаними до великого формату фотографіями висіла табличка «продано», є в Києві любителі і такого «мистецтва». І видно, «рубка» за фотографії мера йшла не на життя, а на смерть, бо і триптихи довелося продавати по частинах — дві частини якогось зимового лісу вже продані, але є ще одна нічия.