Вузькоколійку «Антонівка–Зарічне», яка з’єднує Володимирецький та Зарічненський райони Рівненської області, почали будувати в 1905 році. Призначена вона була для перевезення лісу та сільськогосподарської продукції. У Першу світову війну по ній доставляли боєприпаси до укріплень Третьої ударної армії, що розміщувалися понад річками Стир і Прип’ять. Діяла вона і за панування Польщі. Під час Другої світової війни колію було зруйновано, але, оцінивши її стратегічне значення, у післявоєнні роки вузькоколійку відремонтували і використовували для лісозаготівельних потреб. У зв’язку з відсутністю доріг у поліській глибинці залізницю почали використовувати й для пасажирських перевезень. Перший пасажирський поїздок було пущено у 1955 році й доїжджав він із Антонівки до села Локниці, і лише в 1962 році залізничну колію дотягли до Зарічного. Знадобилося ще п’ять років, щоб по найдовшій у Європі діючій вузькоколійці почали бігати пасажирські вагони за графіком.

«Україна молода» в номері за 24 травня 2008 р. розповідала про рід Лимичів, першу і допоки єдину потужну родинну організацію в Україні, яка об’єднує понад 5 тисяч носіїв прізвища Лимич. Понад півроку готувався візит представників роду на свою давню прабатьківщину — в Хорватію, адже на сьогодні досліджено і підтверджено, що рід Лимичів походить від королевича Елема — сина хорватського короля Мирослава, який правив у 945—949 роках.

Що спонукало Бориса Скоропадського, який мав забезпечене життя в достатку у США й Канаді, спродати все своє майно, забрати родину і переїхати жити в Україну? Тяжіння рідної землі, каже 53–річний чоловік. Він називає себе внуком гетьмана Павла Скоропадського, спростовуючи тезу швейцарки Олени Скоропадської–Отт про те, що на ній гетьманська династія уривається.
Днями Борис Данилович завітав до Рівного. Ця людина відкрита, щира у спілкуванні, а тому й нашим читачам буде цікаво послухати його розповідь про життєві перипетії, що не поступаються за інтригою й таємністю латиноамериканським серіалам. Скоропадський–Тугай–Бей каже, що результати експертизи ДНК підтверджують його гетьманське походження на 74 відсотки. А в Україні він — ні багато ні мало — хоче відродити Гетьманат, тобто монархічну форму влади.

Низка областей просто не може вчасно розпочати опалювальний сезон, адже подекуди влада віддала функції теплозабезпечення приватним фірмам, які тепер можуть крутити тарифами, як циган сонцем. В інших регіонах лише з настанням жовтня влада взялася за заміну теплотрас. Відтак не варто відкидати і повторення біди, яка тогоріч спіткала Алчевськ. Що й казати, якщо навіть у Києві комунальники не зважають на киян, котрі мешкають сьогодні в ще холодних «хрущовках», і обіцяють дати «тепло» лише з настанням справжніх, очевидно, «мінусових», холодів. Хоча і за таких умов можна знайти свої «плюси»: напередодні дострокових парламентських виборів український народ отримав ще одну можливість, аби сказати уряду про його незадовільні дії. Принаймні в питанні підготовки до опалювального сезону і зростанні плати за тепле житло й гарячу воду.

Як не зарікався Дмитро Чобіт — автор «Свистуна», «Нарциса», «Монолітного болота» та інших політичних гострословів, але після травневих відвідин Верховної Ради не стримався і знову взявся за перо, чи то пак, клавіатуру комп’ютера. І вже наприкінці вересня презентував у рідних Бродах чергову книгу про особливості українського політикуму. До останнього моменту про написану Чоботом книгу «Макуха, або Штрихи до політичного портрета «Блоку Юлії Тимошенко» обсягом аж у 350 сторінок , як запевнив його син Андрій, знало лише п’ять осіб — працівники місцевого видавництва «Просвіта» та Бродівської друкарні.

Село Глинне, напевне, є лідером за темпами народжуваності не лише на теренах області й дер­жави, а й усієї Європи. Лише минулого року тут з’явилося на світ понад сто дітей, а загалом на території однойменної сільської ради — 229, тож за кілька років кількість учнів місцевої школи може сягнути тисячі.

Тривають рятувально–археологічні розкопки в центрі Рівного — на Театральній площі, де міська влада незабаром планує спорудити підземний торговельний центр. І хоча поки що археологи опрацювали лише близько 80 квадратних метрів відведеної ділянки, дослідники вже натрапили на чимало знахідок. Найціннішою з них є скарб дрібних монет, датованих першою половиною XVII століття. «Знайшли приблизно 30—40 штук, — розповів заступник директора Рівненської філії державного підприємства науково–дослідного центру «Охоронна архітектурна служба України» Василь Чекурков. — Монети зліплені між собою в три великі грудки доброякісною зелено–голубою патиною. Найменший номінал, судячи за діаметром, — соліди, що карбувалися з низькопробного срібла — білону, гроші та півтораки. Нині їх помістили в хімічний розчин дуже слабкої концентрації, тому монети ще не «відклеїлися» одна від одної. Сказати, до яких монетних дворів вони належать, поки що не можемо, бо прочитати написи–легенди дуже важко».

Кожного року до села Малин Млинівського району з Чехії приїжджають діти, внуки, родичі тих, хто мешкав тут раніше, йдуть до місця вічного спочинку представників двох народів — українського та чеського, які десятиліттями проживали разом на волинській землі.

Одна з найвизначніших картин Кричевського стала власністю Уласа Самчука в кінці листопада 1941 року. «За прикметну для того часу ціну чотири тисячі карбованців і п’ять кілограмів сала», — згадував пізніше сам письменник. Разом із Самчуком картина помандрувала через усю воєнну Європу, була під бомбардуванням та артобстрілом, перейшла через табори для переміщених осіб, а згодом потрапила за океан.

Спілкуючись на корупційні теми з правоохоронцями, керівниками виконавчої влади та органів місцевого самоврядування під час наради з відповідних питань, голова Рівненської облдержадміністрації Віктор Матчук поділився і власним досвідом — розповів про те, як відмовив підлеглого давати хабар раднику міністра.