Для сповідників і Старого, і Нового Заповіту свято звільнення з рабства зветься однаково: Пасха. Символіка «двох» свят подібна, утім розкривається у повну картину лише при їх поєднанні. І тоді стає зрозуміло, що Пасха старозавітня означила вихід обраного народу з єгипетського (фізичного) рабства, а Пасха новозавітня стала точкою відліку для виходу всіх народів землі з рабства духовного. І що це не два окремі свята «різних релігій», а етапи єдиного явища тривалістю в тисячоліття. На думку рабина Київської месіанської спільноти (якій у січні виповнилося 15 років) Бориса Грисенка, нині повноту Песаха відзначають хіба що месіанські євреї, які вірують в Месію–Ісуса, дотримуються і старовинних біблійних свят, і новозавітного Христового вчення, яке сповнило Старий Закон.

Коли нам важко, коли переживаємо внутрішню кризу, наші запитання часто залишаються «німими». Бо не знаємо, до кого звернутися. Хтось у таких випадках іде до мудрих друзів, інший шукає психолога, а хтось вирішує довіритися священику, через якого сподівається отримати «пораду Згори». Отже, шукаємо відповіді на складні запитання з настоятелем церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці при Києво–Могилянській академії ігуменом Богданом Пєтуховим.

Такі заняття мають відбуватися винятково за згодою батьків, наголошувалося на засіданні громадської ради при Міністерстві освіти і науки України з питань співпраці з церквами та релігійними організаціями. Минулого тижня Рада схвалила програму духовно–морального виховання дітей дошкільного віку, повідомляє Релігійно–інформаційна служба України (РІСУ). Досвід таких занять із малюками є: упродовж останніх десяти років у дитячому садку №4 міста Южне на Одещині апробовано комплексну програму духовно–морального виховання дошкільнят.

Давнє вчення про дев’ять вимірів душі своїм корінням сягає ще єгипетської культури, а тому вкрите товстим шаром таємничості. Звідти на світ Божий його знову витягнув Жорж Гуджиєв (греко–вірменський філософ і містик) у ХХ сторіччі. Еннеаграма (з грецької «еннеа» — дев’ять, «грама» — зображення) має графічний вигляд дев’ятираменної зірки. Зараз вчення про неї дуже популярне й широко застосовується в психотерапії, бо досліджує грані особистості. Відповідно до назви, є дев’ять еннеатипів (їх іменування дещо відрізняється, залежно від авторства): Ідеаліст, Помічник, Організатор, Митець, Спостерігач, Співпрацівник, Оптиміст, Головуючий та Миротворець або ж Посередник. Як твердить отець Арнальдо, еннеаграма — не доктрина спасіння, але інструмент самопізнання. Адже чимало людей сліпі у своєму способі бачити інших.

Притулок «Світлий дім» існує без бюджетних дотацій та грантів та без коштів церковних структур. Винятково на благодійні пожертви окремих осіб, які приймають банальну, здавалося б, істину: людство єдине і чужих дітей не буває. Особливо тонко ця думка бринить у час передвеликоднього посту, коли християни готуються пережити Воскресіння. Адже у Пасхальній перемозі Христа «зайвих» нема, як каже засновник дитячого притулку «Світлий дім», корінний одесит, чернець ордену салезіян Української греко–католицької церкви Олександр Чумаков. «Світлому дому» — вже 15 років. За цей час із підвалу він перебрався у приміщення колишнього дитсадка, кімнати якого підлітки самі приводять до ладу. У коридорах пахне свіжою фарбою — хлопці декорують стіни. На вулиці кілька юнаків відкидають із доріжок сніг. Це — їхній дім, і вони охоче призвичаюються до ролі господарів. Диякон Олександр нагадує, що в державному сиротинці дитина перебуває до повноліття і після цього вже не може туди повертатися. Діти, які виросли у «Світлому домі», і після 18–ти вважають його за свою домівку.

Сьогодні тут понад 30 хлопців старших 14–ти: після тривалої боротьби з чиновництвом менших дітей позабирали до державних інтернатів. За малих держава чіпляється, їх можна, скажімо, віддати на усиновлення за кордон. А ті «переростки», що їх і до інтернату не візьмуть (вони неписьменні), і не всиновить ніхто, виявляються зовсім «зайвими». У «Світлому домі» вони з педагогами і психологами опановують грамоту, готуються до вступу в будівельне, автомеханічне чи залізничне училища. Загалом благодійний фонд «Світлий дім» допоміг уже понад трьом тисячам соціально незахищених дітей.

«Суть капеланства — бути з людьми, яким важко. Щодо моряків, місія полягає часом у тому, щоб просто їх вислухати, — розповідає капелан Одеського порту, національний директор «Морського апостоляту» в Україні отець Олександр Смеречинський. — За кордоном у співпраці церкви з моряками зацікавлені навіть комерційні структури. Бо 80 відсотків усіх аварій і травматичних випадків на кораблі й біля нього пов’язані з «людським фактором». Вирахували, що економічно вигідно, коли священик приходить на судно до моряків». За кордоном розвинуте також «плаваюче капеланство», коли священик упродовж усього плавання перебуває на борту з екіпажем. В Україні поки що розвивається лише портове капеланство, коли представники церкви приходять у порт і пропонують допомогу.

Тривалий час авторові цих рядків ніяк не вдавалося збагнути своєрідний магнетизм єпископа Софрона Мудрого. Можливо, розгадка приховувалася в його блискучому інтелекті? Владика вільно володіє шістьма європейськими мовами і вважається одним із найавторитетніших сучасних знавців канонічного права. Чи заворожувала його віртуозна риторика? Професор Софрон Мудрий навчав у Римі ораторському мистецтву вихованців колегії св. Йосафата, а нині — студентів Івано–Франківської духовної академії, яку продовжує очолювати на 87–му році життя. А може, пояснення — в його простоті й доступності? Незважаючи на високий духовний сан, із владикою дуже легко спілкуватися на будь–які теми. Усе це так. І лиш недавно відкрилося: та ж єпископ Софрон (до чернецтва — Степан) за вдачею — жвава, життєрадісна людина, з тонким почуттям гумору і несхоластичною дотепністю.

У любу, як сам каже, Україну він радо переїхав у дев’яності роки, коли з її теренів зникла безбожна імперська влада. Міг повернутися до США, але після довгої розлуки з Батьківщиною обрав дорогу на схід, аби «віддати рештки сил праці з молоддю, зі своїм народом». Під його керівництвом на Прикарпатті розбудовувався Теологічно–Катехетичний духовний інститут, понад сім років владика очолював Івано–Франківську єпархію УГКЦ.

Про Рим, зокрема розташований у його тісних обіймах анклав Ватикан, він знає багато такого, про що не почитаєш у жодному туристичному путівнику чи краєзнавчому довіднику.

Вираз «вийти з себе» — не для посту. У цей час, навпаки, слід увійти в себе, зануритися до глибин власної душі, оглянути себе прискіпливо і якомога точніше оцінити свої наміри і вчинки. Що «нас виводить із себе»? Злість, заздрість, страх, якесь нестримне бажання, одержимість якоюсь ідеєю, спиртне. Піст пропонує нам залишатися в собі й витримати гарт «внутрішнім мовчанням», не колотитися від нападів проблемних емоцій. І в цьому неабияк допомагає стриманий раціон: непереобтяженість шлунка дарує приємне відчуття бадьорості і прозорості думки. Стане легше вирізняти правду й першорядно важливе. У час Великого посту на 40 днів (7 тижнів) люди вилучають зі свого харчування всі м’ясні й молочні страви. У цей час споживають різні каші, борщі й круп’яні юшки, страви з риби, грибів та овочів, квашені огірки й капусту, хрін із буряковим квасом. Від посту звільняються тяжкохворі, вагітні, матері, що годують немовлят, робітники, що важко працюють фізично, а також подорожні.

Відвідувати святі місця і допомагати потребуючим радять постівникам духовні отці. Християнство вчить, що допомагати ближнім слід завжди, однак у час посту на добрих справах робиться особливий наголос. «Ти постишся? Нагодуй голодних і спраглих, відвідай хворих, не забудь ув’язнених у темниці, пожалій змучених, утіш тих, хто у смутку, будь милосердним, покірливим, тихим, довготерпеливим, співчутливим, незлопам’ятним, побожним, істинним, благочестивим, щоб Бог прийняв піст твій і удосталь дарував плоди покаяння», — навчав святий Василій Великий. А святитель Феофан Затворник нагадував, що благодійництвом є улаштування училищ, заснування лікарень, будівництво притулків та інших «місць заспокоєння нужденних і стражденних».

На цю подію чекали довгих тринадцять років. Саме стільки часу знадобилося відомому волинському реставратору Анатолію Квасюку, аби повернути автентичний вигляд чудотворній іконі Холмської Богоматері, що є не лише найдревнішою в Україні, а й однією з найдавніших у світі богородичних ікон і пам’яткою візантійського мистецтва кінця ХІ століття. Її було виставлено для огляду після багаторічної реставрації в Музеї волинської ікони, що є, до речі, єдиним в Україні подібним музейним закладом.