Коли не хочеться нічого...

25.03.2010
Коли не хочеться нічого...

Ігумен Богдан. (Фото Вікторії РЕЗНИЧЕНКО.)

Коли нам важко, коли переживаємо внутрішню кризу, наші запитання часто залишаються «німими». Бо не знаємо, до кого звернутися. Хтось у таких випадках іде до мудрих друзів, інший шукає психолога, а хтось вирішує довіритися священику, через якого сподівається отримати «пораду Згори». Отже, шукаємо відповіді на складні запитання з настоятелем церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці при Києво–Могилянській академії ігуменом Богданом Пєтуховим.

 

— «Почуваюся в глухому куті, прошу підказати мені вихід, але на небесах мене не чують...» Як цьому зарадити, отче?

— Бог усе може і всюди є. З молитви до Духа Святого: «Царю небесний, утішителю, душе істини...» слід починати будь–яке моління. Бог нас завжди чує! Тож «мене не чують...» — не відповідає дійсності, залишається «я не чую»... або «не бачу», «не розумію». Треба, щоб Бог дав ясність. А для цього читаю Святе Письмо і євангельські притчі, а ще — богословську популярну літературу. І, нарешті, найрішучіший крок наближення до Бога — це покаяння у гріхах, сповідь і причастя. І якщо я піду таким шляхом, то надалі через людей, через Святе Письмо, через читання молитов (особливо Псалмів царя Давида) поступово відкриються мені очі й вуха. Просвітлена божественним світлом, людина наближається до Господа, як до світильника, — і донедавна «нечіткі букви» Божої відповіді стають яскравішими. А прочитавши їх, можемо зрозуміти і осягнути вихід зі своєї ситуації.

— «Кому судилося бути повішеним, той не втопиться» — такими словами люди нерідко виправдовують свої безвідповідальні вчинки...

— Коли ми, приміром, збираємося перейти річку по крихкій кризі у відлигу і згадуємо це прислів’я в надії, що все обійдеться,— ми не праві. Якщо хтось не дбає про себе, а йде, знаючи, що може втопитися, й починає тонути — будьмо правдиві: то була воля людини, а не Божа. Утім ми іноді сприймаємо кончину людського життя як розплату, та це не так: це природний біологічний процес, коли взяте з праху туди й повертається, а дух і душа людські, які є вічними, нетлінними, — ідуть у той чи інший світ.Невідворотність є, лише коли людина за земного життя не розкаялася в якомусь явному великому скоєному нею гріху і відійшла! І то, можливо, хтось із наступних поколінь відмолить цю душу!

— Це можуть зробити тільки нащадки по прямій лінії?

— Ми всі — брати й сестри, діти Адама і Єви. Звісно, генетично ми пов’язані з кровними родичами і взаємозалежні з ними, так що, з одного боку, гріхи предків почасти лягають на плечі нащадкам, а з іншого,— нащадки здатні відмолити душу предків.

— Якщо людина пригнічена, як їй «струсити» з себе думку про приреченість?

— Поки людина дихає і перебуває в свідомості, вона не приречена! Або, інакше кажучи, вона може почуватися приреченою доти, поки нарешті збагне: приреченість зникає, бо є покаяння і прощення. І не має значення, скільки нам зараз років.

— Однак ми часом з приреченістю кажемо: «Мій хрест — мені й нести»...

— Звісно, кожен сам несе свого хреста! Хоча, коли є змога, допомагаємо нести хреста й сусідові, — до цього нас спонукає побожне ставлення до ближніх. А важкість нашого власного хреста залежить від нас. Ми здатні зменшити його вагу, і тоді він стане нагадувати, за Святим Письмом, «солодкий тягяр». Якщо очищаємось від гріха, то з хреста–тягаря він стає таким, що возносить нас на небеса: і легшим, і солодшим, в прямому й переносному значенні.

— Добре, якщо так. А коли ми про себе такої низької думки, що й у люстерко на себе нам гидко дивитися?

— «Не судіть, і не судимі будете». Свідомо паплюжити себе — так само ганебно, як і вихваляти! Не маємо повноважень ані собі, ані комусь із ближніх оголошувати отой остаточний вирок, присуд! Господь вчить: «Возлюби ближнього свого, як себе самого». Не може бути по–справжньому милосердим, щирим і щедрим до інших християнин, який немилосердний до себе самого як особистості. А от розмірковувати про власні вчинки, прохаючи в Господа допомоги, потрібно, щоб наші висновки були справедливими. І ще,— вірмо в диво, місце для якого завжди є і буде в цьому світі, тим більше,— для християн. Хоча «просто так» воно не буває, та інколи Господь творить дива не за заслуги — просто за Своїм замислом.

— А якщо почуваємося так безвихідно, що й звертатися ні до кого не хочемо? У неробочий час «ховаємося» від усього світу? І не робимо кроків для розв’язання проблеми?

— Цей метод спрацьовує з точністю до навпаки: чим більше людина ізолюється від оточення, замикаючись, як у мушлі, тим більше зосереджується на самій собі, копирсаючись у «болоті», в якому загрузла. Почуваючись у безвиході, починає захлинатися й тонути. Якщо ви потрапили в таку ситуацію, — облиште на деякий час своє «болото», свої проблеми, які на цей час не можете вирішити. Натомість займіться розв’язанням проблем ваших ближніх. Будь–який психолог вам те ж саме порадить: «візьміть відпустку від самих себе», але не усамітнюйтеся, а зануртеся в іншу стихію. «Утекти від себе» можна, лише забувши себе самого, вникнувши в проблеми інших. Тільки психічно хвора людина настільки зациклюється на собі, що перестає помічати проблеми інших. Решті під силу змінити ситуацію. Треба усвідомити це, — і «виштовхнути» себе з усамітненості. Поставтеся до проблем друзів, ближніх, рідних сумлінно, чесно, вникніть «до мозку кісток», щиро намагаючись допомогти, і запам’ятайте: коли ми забуваємо про себе, то даємо собі спокій і раду. І тоді згодом, повернувшись до власних проблем, ми дивимось на все іншими очима, і наші проблеми починають розв’язуватися.

— А що, коли людина, перебуваючи в стресовому чи депресивному стані, просто не здатна підтримувати розмову і прохає «відпустити» її, «залишити в спокої»?

— У такому стані людина, хоча й не може пояснити, чому саме, чітко відчуває, що потребує перепочинку. Як справжні християни, котрі справді хочуть від щирого серця посприяти цій людині, — даймо їй те, що її душа бажає, в даному разі — перепочинок від інформації. Натомість молімося за неї. Якщо ж зрушень на краще не помітно,— молімося за дорогу нам людину ще більше!

— Кажуть, одна з причин стресів і депресій — недосяжність бажаного...

— Коли щось не складається в особистому житті, причина в тому, що ми або не там шукали, або не з тими, або забагато умов ставили. Треба взяти це до уваги, переосмислити — і почати спочатку. Зі мною часто радяться подружжя, як учинити. Трапляється, обидва здорові, а дітей у шлюбі нема… До речі, знаю випадок, коли такий шлюб розпався, і в обох нових шлюбах у кожного з колишнього подружжя знайшлися діти, — і тепер всі щасливі. Хоча є подружжя, що й без дітей живуть у злагоді до глибокої старості. Коли ж нема ані дітей, ані порозуміння в шлюбі,— нема чого зволікати. Та, трапляється, діти є, а ладу нема, бо тиснемо на партнера, а цього не слід робити. Варто замислитися над собою, своїм підходом до людей — і змінити його.

Ольга ГОЙДЕНКО

  • Повернення церкви

    До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>

  • Пристрасті навколо храмів

    На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>

  • Речники кривавого «миру»

    Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>

  • Таємний фронт

    Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>

  • Скарбниця мощей

    Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>

  • Після Пасхи — до єднання

    Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>