«Захищайтеся!» — вигукнув герой кінострічки, вихопив шпагу, почекав, поки його суперник зробить те саме — стане в позицію, і тільки після цього героїчно кинувся в атаку. Ситуація типова для старого фільму, але, на жаль, зовсім нереальна в сучасних умовах. У кожного з нас бувають свої проблеми: затримка на роботі, повернення з пізньої зустрічі, просто бажання подихати свіжим повітрям у темну пору доби. Отже, що робити, як захищати себе чесним громадянам сьогодні, коли ніхто не попереджає про удар викликом? Як, зрештою, відповісти на запитання про мобільний телефон чи на пряме прохання вивернути кишені? Спробуємо дати відповіді хоча б на частину цих запитань.

Як відомо, нема пророка у своїй вітчизні. Навколишній світ сучасна людина сприймає значною мірою як телеглядач. На українських телеекранах можна часто побачити американський поліцейський спецпідрозділ «СВАТ» або російських міліцейських спецназівців, які воюють із чеченськими збройними формуваннями. Усе це — види жандармерії чи внутрішніх військ, натомість через слабкий вітчизняний кінематограф про власні ВВ українці знають мало. Тим часом, поки в мирних умовах Збройні сили навчаються, Внутрішні війська активно практикуються у своїх численних завданнях, а це не лише патрулювання вулиць, а й боротьба з особливо небезпечними злочинними групами, конвоювання засуджених, охорона стратегічних об’єктів, таких як атомні електростанції та склади зброї. Антитерористичний спецпідрозділ ВВ «Омега» не відстає, а часто й випереджає славнозвісний антитерористичний центр СБУ «Альфа».

Після місяців невизначеності в Міноборони та Збройних силах нарешті призначено керівний склад. Попри очікування, масштабних «кадрових чисток» не відбулося, Михайло Єжель прийняв пост міністра оборони від т. в. о. Валерія Іващенка, командування Військово–Морськими силами прийняв віце–адмірал Віктор Максимов, який змінив «помаранчевого» адмірала Ігоря Тенюха, що залишив посаду з «морально–етичних міркувань». Решта посадовців ЗСУ, разом із начальником Генштабу генералом Іваном Свидою, підтвердила американське правило — «президенти приходять і йдуть, а генерали залишаються». Відтак стає розуміло, що головна увага нового «главковерха» Президента Віктора Януковича спрямована на флот, а точніше — на Чорноморський флот Російської Федерації.

«Що робила УНСО в Абхазії?» Про це детально розповідає днями презентована книжка спогадів Валерія Бобровича–Устима, командира українських добровольців УНСО, які у дев’яностих і на початку двотисячних років узяли щонайактивнішу участь у боях з абхазькими сепаратистами і російськими військами за цілісність Грузії. Проливши свою кров нібито за чужу країну, вони досі переконані, що захищали дальні підходи до України, а Грузія стала їм другою батьківщиною й досі шанує їхній вчинок.

Стосовно зовнішніх недоброзичливців, а радше гіпотетичних агресорів, у нас прийнято наївно сподіватися на солодкоголосих штатних пацифістів Заходу, які нібито обіцяють заступитися за Україну, якщо хтось загрожуватиме її суверенітету. Та чи реальні ці гарантії? Ще в середині 90–х років у західній пресі висловлювалися сумніви і думка, що НАТО «не збирається воювати проти Росії в разі, якщо Естонія, Латвія чи Литва будуть нею завойовані». У Москві, надто ж після млявої реакції Заходу на російське вторгнення до Грузії у 2008 році, переконані, що ні США, ні НАТО не будуть зав’язувати війну з Росією за незалежність України чи Литви. Сам Північноатлантичний альянс не поспішає відкривати свої двері для нашої країни. Маючи такий «вимушений нейтралітет», кожен, кому не байдуже майбутнє України та її незалежність, мимоволі задумується: а чи не поспішили ми з ядерним роззброєнням?

Минулого тижня Президент Віктор Ющенко своїм указом ввів у дію рішення Ради нацбезпеки і оборони України (РНБО) «Щодо участі України в операції Європейського Союзу «EU NAVFOR ATALANTA». Це означає, що сьогоріч Україна не обмежиться переговорами про звільнення своїх моряків із піратського полону, а зробить що в її силах, аби вони не потрапляли туди. Звісно, якщо українські владці, зокрема депутати Верховної Ради, приймуть цьогорічний бюджет і передбачать у ньому відповідне фінансування на боротьбу з піратами.

Служба безпеки України знає, кому було потрібно, аби літак Іл–76 із вантажем нелегальної зброї з Північної Кореї пов’язали з нашою країною. Після того як за «підказкою» американських спецслужб таїландські військові обшукали літак, який приземлився в Бангкоку для дозаправки, і знайшли там вантаж протитанкових гранатометів та ракет «земля–повітря», від інциденту відхрещуються всі країни, які хоч якось могли мати до того стосунок. Екіпаж літака з трьох громадян Казахстану й одного — Білорусі, вперто стверджує, що летіли до України. «Не знаю, що господарі вантажу збиралися робити з ним далі, але нас наймали довезти літак і вантаж до Києва», — заявив командир екіпажу Ільяс Ісаков.

Аби бути вояком Збройних сил України сьогодні — теж треба мати мужність. Про ці сили, як іронічно висловився один із вітчизняних політиків, можна говорити або добре, або нічого. Але доки військову службу нестимуть командири, такі як Микола Козачук, Україну голими руками ніхто не візьме. Перебуваючи певний час поза штатом через реформування своєї військової частини, пан підполковник із товаришами по службі не тільки вберіг цілісний військовий майновий комплекс від розкрадання, а й зумів згодом вивести його на рівень бойової готовності. «Цьому офіцерові, — підтвердив «УМ» співробітник Західного інформаційного центру Міноборони, підполковник Тарас Грень, — в умовах обмеженого фінансування вдалося зробити майже неможливе: спочатку він не піддався тиску з боку деяких вищих керівників і не дав знищити військовий аеродром «Коломия», а потім повернув його в стрій. Тепер на цю злітну смугу можуть сідати всі типи літаків та гелікоптерів, які є на озброєнні Повітряних сил України, а в разі потреби — й пасажирські авіалайнери».

«Повноліття» Збройних сил незалежної України припало на чи не найважчу кризу в історії війська. У свої 18 років ЗСУ стали розмінною картою у нескінченній бійці за владу. Армія, застигла між минулим і майбутнім, між призовом і контрактною службою, потребою модернізації озброєння та реальністю, коли доводиться з останніх сил «латати» та продовжувати ресурс давно застарілої техніки, відчайдушно бореться за виживання. А від неї ж вимагається не виживання, а гарантія безпеки і захищеності!

Генерал–полковника Івана Свиду, який очолив Збройні сили в такий час, у війську знають як людину професійну й не амбітну. Він готовий до ролі «кризового менеджера» ЗСУ, проте визнає свої обмежені можливості, в разі якщо обличчям до війська не повернуться владці.

Своїм баченням проблем та майбутнього Збройних сил нашої держави начальник Генерального штабу поділився з «УМ».

Хоча День Збройних сил України — 6 грудня, урочистості до 18–річчя нашої армії почалися ще з четверга, коли в Національному палаці «Україна» військовослужбовців вітав Президент Віктор Ющенко. Верховний Головнокомандувач вручив низці генералів, офіцерів та працівників ЗСУ державні нагороди. Учора нагородження продовжилося вже в тіснішому колі: в Орденській залі Генерального штабу ЗСУ виконуючий обов’язки міністра оборони Валерій Іващенко вручав відзнаки військового відомства.