«Я знаю тут кожен сантиметр землі»

«Я знаю тут кожен сантиметр землі»

Їх називали смертниками. З міліцією виловлювали по лісових шляхах та поліських болотах, не пускаючи до рідних хат. А вони, лише їм відомими партизанськими стежками, через Білорусь, в обхід усіх блок–постів, поверталися до місць, де закопана їхня пуповина. Бо вела їх одвічна правда поліщуків: «Де народився, там і помирати треба».

І ось парадокс: більшість із їхніх однолітків, кого тоді, у 1986 році, відселили в сусідні райони, давно вже пішли за межу. А вони живуть. По кілька на село, самі на цілий світ. Тримають худобу, город, захищаються від вовків та диких кабанів. І свято сповідують іще один свій життєвий принцип: «Хоч зібрався помирати — а поле виори». Саме вони, самосели Чорнобильської зони відчуження, стали героями фотоальбому «Обличчя Чорнобиля», який не так давно побачив світ.

«Дорога на Марс довга — рік туди і рік назад»

«Дорога на Марс довга — рік туди і рік назад»

Тільки космонавт може зустріти Новий рік шістнадцять разів за одну добу, спати у вертикальному ліжку, самотужки вирощувати на орбіті горох, який їстимуть «марсіани», і при цьому залишитися просто людиною. Відкритий космос — найкращі ліки від гордині, бо змушує працювати на межі власних можливостей, даючи зрозуміти, наскільки уразливою піщинкою ти є насправді, коли більше не впираєшся ногами в рідну Землю. З цією непростою філософією власної професії поділився з харків’янами космонавт Саліжан Шарипов, який на запрошення узбецького земляцтва недавно побував у місті своєї курсантської юності.

Другий після Всевишнього

Другий після Всевишнього

Жодній земній істоті, за твердим переконанням етнографів, прикарпатці не поклонялися так, як Тарасові — уродженцю далеких Моринців. Його «Кобзар», якого мали ледь не у кожній галицькій хаті, часто замінював Святе Письмо. Тому цитати з культової книжечки Шевченкових поезій тут знали, як «Отче наш». Напевне, завдяки цьому феномену ніколи й не переривався ланцюжок єднання підданих цісарської корони галичан із братами–наддніпрянцями, не затухали іскри боротьби за державне відродження нації.

І чи не найсуттєвіше народній канонізації образу вусатого вуйка в кожусі і смушевій шапці на західноукраїнських землях ще понад століття тому прислужилися поштові листівки — доступний для розуміння навіть неписьменним селянам синтез фотографії, образотворчого та поліграфічного мистецтв. Який це мало вплив на формування національної свідомості, розповідає Валерій Ковтун — директор Коломийського педагогічного коледжу, відомий в Україні філокартист, автор книг «Золота доба коломийської листівки» й «Тарас Шевченко і Прикарпаття» (Із серії «Українське мистецтво у старій листівці»).

Без прапорів та концертів

Без прапорів та концертів

У Європі традиційно 8 травня вважається Днем пам’яті всіх загиблих під час Другої світової війни. У 2005 році в резолюції, приуроченій до 60–ї річниці закінчення Другої світової, Генеральна Асамблея ООН запропонувала державам–членам ООН, неурядовим організаціям, крім святкування своїх Днів Перемоги чи Визволення, щороку віддавати данину пам’яті жертвам Другої світової впродовж одного або двох днів (8 і 9 травня). У цей день у церквах різних конфесій служать панахиди, а нащадки мають привід згадати своїх родичів, по життю яких прокотилася війна. Цього року за ініціативи Спілки української молоді в Україні вперше відзначать День пам’яті та єднання під девізом «Шануй, а не святкуй».

День, що порохом пропах

Цьогорічне святкування Дня Перемоги пройде без військового параду. Ветерани та учасники Великої Вітчизняної зберуться о 10 ранку на майдані Незалежності. В програмі — урочиста святкова хода Хрещатиком, привітання Президента та святковий концерт. Організацією всіх урочистостей займалася київська мерія. У Музеї Великої Вітчизняної війни біля меморіалу Батьківщини–матері цього дня традиційно — День відкритих дверей. Перші особи держави покладуть квіти до могили Невідомого солдата та пам’ятника тричі Герою Радянського Союзу Івану Кожедубу в парку Вічної Слави.

«Я все життя прожив під псевдо, як оунівські вояки»

«Я все життя прожив під псевдо, як оунівські вояки»

«Усе життя я, мов той загнаний вовк — по периметру червоні прапорці, а позаду — кладовище нездійсненних задумів, — каже про свої нереалізовані плани й ненаписані книжки письменник Анатолій Дімаров. — Багато про що хотів написати, але знав: те не пройде і це теж. Цензор уже сидів у мені».

Для зустрічі з Анатолієм Дімаровим ми мали одразу два приводи: 90–річчя, яке письменник відсвяткує 17 травня, та День Перемоги, адже Анатолій Андрійович, який особисто пережив жах війни, відомий своїми правдивими спогадами про той час, а також художніми творами. «Про війну більше не пишу, — каже письменник. — Не хочеться про неї згадувати, це така страшна річ... Не так ми мучилися від тих куль, як від того, що жили в окопах — на морозі, в грязі. Лягаєш в грязюку, накриваєшся плащ–наметом, а в тебе це багно холодне в’їдається. Побут страшний на війні. Раділи, коли поранять, госпіталь — це таке свято було!». Про війну, радянський «мир» і залежну незалежну Україну ми розмовляємо в затишній квартирі письменника.

Позначені Чорнобилем

У Чорнобилi я опинився як заручник армiйських чиновникiв, якi ревно виконували вказiвки своїх начальникiв стосовно змiни лiквiдаторiв. І хоча 35 рокiв перед тим мені довелося побувати на полiгоні, де випробовували першi радянськi атомнi бомби i де я отримав значне опромiнення — 32 бера, для них це не здалося переконливим. Отож менi довелося 58 дiб разом iз призваними із запасу солдатами–«партизанами» (так називали в народi цю категорiю вiйськовозобов’язаних) та кадровими офiцерами брати участь у лiквiдацiї наслiдкiв аварiї. Здебiльшого то були роботящi 35—40–рiчнi громадяни, раптово i поспiхом вiдрядженi через вiйськкомат на «учбовi» збори до Чорнобиля.

Друшляк за 1,5 мільярда?

Перші колони нового супероб’єкта вже приїхали з Італії і чекають урочистого сигналу перших осіб держави до початку робіт на проммайданчику за 200 метрів від «мертвого» реактора. Готові трудитися не покладаючи рук і 3 тисячі робітників–вахтовиків, яким уже обладнали житло поблизу Прип’яті. За 3 тис. гривень щомісяця, до речі. Новий саркофаг, або, як його називають, конфайнмент, має постати у всій своїй красі у жовтні 2015 року. І, за свідченням влади, повністю зняти всі проблеми із небезпечним реактором. Або, на думку незалежних експертів, стати причиною величезних неприємностей, які можуть виникнути у Чорнобилі.

У зоні особливої неуваги

У зоні особливої неуваги

Останніми роками дедалі частіше чути голоси тих, хто вважає, що деякі населені пункти, які входять до радіоактивно забруднених територій, давно слід вилучити з цього переліку. Йдеться здебільшого про території 3–ї та 4–ї зони. Мовляв, свого часу населені пункти нерідко включали до зони штучно. Наприклад, так було із селами, об’єднаними однією сільрадою чи колгоспом: одне брудне, інше чисте, а до зони потрапили обидва. Та що там казати — забруднення територій дуже неоднорідне, часто навіть у межах окремого населеного пункту.

У космос із третьої спроби

У космос із третьої спроби

Україна вперше наблизилася до зірок 50 років тому — у 1962 році на орбіту було запущено перший штучний супутник, який виготовили нашi фахівцi у Дніпропетровську, на конструкторському бюро, яке нині відоме як «Південне».

Дніпропетровський супутник ДС–1 iз ракетою південмашівського виробництва спочатку створювали як «дублер» проекту Сергія Корольова. Запуски перших космічних апаратів відкрили нові можливості для вивчення навколоземного простору. На початку 60–х років були отримані дані про фізико–хімічні параметри верхньої атмосфери, характеристики магнітного поля Землі, форми взаємодії заряджених частин iз магнітним полем Землі, фізику космічних променів тощо. Водночас про таємничий космос хотілося знати ще більше. А для цього там були потрібні наші «очі й вуха», якими могли стати штучні супутники. За цих умов дніпропетровське конструкторське бюро «Південне» виступило з ініціативою створення ракети–носія легкого класу 63С1 на основі стратегічної балістичної ракети Р–12, яка здатна була вивести на орбіту штучний супутник Землі. Це завдання було виконане 16 березня 1962 року. Як це було і про ті труднощі, які довелося здолати колективу ракетників, розмовляємо із заступником головного конструктора з проектних питань конструкторського бюро «Південне» Віталієм Гладіліним.