Дивно, але в Черкасах удруге за цей рік горять автомобілі саме біля тієї багатоповерхівки, в якій мешкає голова Черкаської обласної організації Анатолій Бондаренко. Остання пожежа сталася в ніч із середи на четвер.

Віриш у Бога — приходь на концерт. Не віриш — все одно приходь. Ви скажете, до чого тут віра? Правда, ні до чого. Перед роком, як перед Богом, — усі рівні: і юдей, і християнин, і араб. Питання в іншому, чи має якесь відношення рок–музика до такого, здавалось би, церковного свята, як річниця Хрещення Русі? Виявляється, має. Позиція ініціаторів проста: подія тисячолітньої давнини не може вважатися винятково релігійною і сприйматися у відриві від подальшої історії. Ну що вдієш, якщо за ці 1000 років смаки слов’ян змінились? Їм тепер до вподоби важка інтелектуальна музика, прихильників у якої набагато більше, ніж у духовної. На це вказує бодай те, що у нас на вулиці не зустрінеш людину у футболці з написом «I love Церковний хор «Видубичі», а от «Рок forever» — на кожному п’ятому.

Політичне «міжсезоння» — час для «роботи над помилками» й постановки нових завдань для всіх гравців політичного процесу. В інтерв’ю «УМ» відомий політолог Вадим Карасьов розповів про тренди політичного сезону, що завершився, і перспективи наступного. Поділився ідеями розвитку громадських рухів і відродження національно–демократичних сил.

68–му річницю Перемоги над фашистською Німеччиною столичні ветерани відзначатимуть разом iз двома колишніми воїнами армії фюрера — Бруно і Гансом Бітсами, які вирішили завітати до нас на травневі свята...

Під час війни брати Бітси воювали на різних фронтах: перший на Західному (у Франції), другий — на Східному (Україна). У 1944 році 18–річний Бруно потрапив у полон до американських військових, а 20–річний Ганс — до радянських. Менший брат два роки працював на лісоповалі в Пенсильванії (штат на північному сході США), а старший п’ять років провів на сибірських шахтах.

У цьому році виповнюється 20 років із часу встановлення офіційних партнерських зв’язків між українським райцентром Кобеляки та німецьким містом Зінген. Адже саме у травні й жовтні 1993 року спочатку на полтавській землі, а потім — за два кілометри від німецько–швейцарського кордону були підписані відповідні угоди. А починалося все зі звичайного зацікавлення історією рідного Зінгена німця Віллі Вайбеля. Вивчаючи недавню минувшину свого краю, він виявив, що під час Другої світової війни кожен шостий (!) мешканець їхнього невеликого міста був іноземцем. При цьому краєзнавець, якому в 1944 році виповнилося 10 років, добре пам’ятав, як на голови його земляків сипалися бомби союзників у боротьбі з фашизмом — од їхніх вибухів та під завалами будівель гинули навіть знайомі ровесники хлопця. А що відчували тоді привезені сюди для невільницької праці переважно зі Сходу (чи не найбільше — з України й Полтавщини зокрема) не набагато старші за нього юнаки та дівчата, прізвища й домашні адреси яких зберігалися у німецьких архівах? Де вони зараз? Як себе почувають? Чи й досі носять у собі образи на німців, які завдали їм та їхнім родичам стільки страждань? Зрештою, чи передали той гіркий спадок у взаєминах між двома народами своїм нащадкам?

Подорож до зони відчуження починається на контрольно–пропускному пункті «Дитятки». Нас просять вийти з автобуса, перевіряють паспорти і дозволяють знову зайняти свої місця. «Дитятки» — «ворота» до зони. У Чорнобиль і Прип’ять може потрапити тільки той, хто має дозвіл.

Дороги в зоні, принаймні головні, вражають практично ідеальним асфальтом. Всі бордюри побілені. Чисті узбіччя. Де–не–де, щоправда, трапляються пластикові й скляні пляшки — цивілізація, а з нею і сміття впевнено рухаються туди, де поки ще господарює радіація. Проте дозиметр не зашкалює. За ті 27 років, що пройшли від дня катастрофи, деякі хімічні елементи розпалися. Звісно, до повного очищення Зони має пройти щонайменше три століття, однак військові, що тут працюють, розробили для відвідувачів найбезпечніший маршрут, подорожуючи яким, людина отримає дозу радіації, що дорівнює тій, яку щоразу під час польоту одержує стюардеса, переконує «УМ» кореспондент місцевої газети «Вісник Чорнобиля» Сергій Чернов. До того ж гостей зони просять дотримуватися певних правил: не вживати в їжу рослини, які тут ростуть, не пити воду з водойм, одягати максимально закриті речі. Від «Дитятків» весь транспорт має їхати зі швидкістю 40 км/год — аби не піднімати радіоактивну пилюку.

Коли сталася аварія на ЧАЕС, згадує донеччанин Віктор Тупілко, і на Донбасі почали гарячково набирати фахівців, здатних протистояти біді, то перші загони «ліквідаторів» складалися з добровольців. «Люди слабо уявляли собі наслідки опромінення, а також той безлад, з яким їм доведеться зікнутися на зруйнованій станції, — каже він. — Дехто шукав чоловічої романтики, інші сподівалися підзаробити, «повівшись» на ті казкові виплати, що їх обіцяли прохідникам, найнятим вести пекельний тунель попід зруйнованим реактором. Майже всі вони сьогодні в засвітах».

Та героїчний серпанок навколо того, що відбувалося за колючим дротом зони, розвіявся швидко. Коли через рік шахтаря Тупілка викликали в донецький військкомат, аби вдруге відправити «на Чорнобиль», то із запланованої групи в десять рекрутів за повісткою з’явилися лише двоє. Товариша пана Віктора по тому клятому спецвідрядженню немає вже серед живих. А він — намагається прожити кожен день, як сам формулює, згідно з класичним принципом: «За себе і за того хлопця», поспішаючи робити добрі справи та відкриваючи нові сфери, де можна докласти свої руки. Так пан Віктор почав збирати традиційні орнаменти вишивки тих сіл, які поглинула зона.

Підйом арки нового безпечного конфайнменту на Чорнобильській атомній станції заплановано на 15–20 травня, повідомив журналістам гендиректор ЧАЕС Ігор Грамоткін. Він нагадав, що загалом завершення робіт на об’єкті «Укриття» заплановано на жовтень 2015 року.